Він підвів голову.
— На шлюб?
— Так.
Микита помовчав, потім сів навпроти.
— Скажу чесно. Тільки не ображайся.
— Не ображуся.
— Я майже все життя сам. Мати померла, коли я був зовсім молодим. Батька не стало ще раніше. Вивчився, приїхав сюди, залишився. Люди до мене добре ставляться, фельдшер тут потрібен завжди. Але власного дому в мене не було. Сім’ї не було. Дитини тим більше. А мені вже за тридцять. Коли твій батько приїхав і пояснив, я подумав…
Він потер долоні, ніби слова давалися нелегко.
— Подумав, що мені пропонують одразу все, чого в мене ніколи не було. Дім. Дружину. Дитину. Я розумію, як це звучить. Розумію, що тобі боляче і несправедливо. Але я вирішив: якщо ти погодишся жити поруч, я буду вдячний. І постараюся зробити так, щоб тобі хоча б не було страшно.
Аліна дивилася на нього і не знала, що відповісти. Усередині щось повільно хитнулося, як старий годинник, який довго стояв, а потім раптом знову пішов.
— Мені не страшно, — сказала вона нарешті. — Дивно. Але не страшно.
Микита усміхнувся ледь помітно. Не переможно, не солодко. Так усміхається людина, з душі якої зняли невеликий, але важкий камінь.
Того дня він пішов у медпункт, а Аліна залишилася сама. Вона ходила кімнатами, розглядала речі, звикала до дому. У маленькій кімнаті над тапчаном висіла полиця з книжками. Медичні довідники — зрозуміло. Але поруч лежав тонкий томик віршів у зеленій потертій палітурці.
Аліна взяла книжку обережно. Такий самий томик вона в дитинстві тягала з батькової бібліотеки, поки не загубила. Цього поета вона любила з шістнадцяти років. У Григорія стояло ціле зібрання творів — розкішне, за склом, майже не торкане руками. А в Микити була одна маленька книжка із загнутими кутиками сторінок.
Аліна розгорнула її навмання. Між сторінками лежала суха травинка. Закладка виявилася на її улюбленому вірші — тому самому, який вона колись переписувала в зошит.
Вона закрила книжку і довго сиділа на тапчані, тримаючи її на колінах.
Коли Микита повернувся, Аліна нічого не сказала. Просто заварила чай. Вона вже розібралася, де що лежить. Поставила хліб, тонко нарізала сало — так колись різала її бабуся, ще до того, як батько став багатим і важливим.
— Ти любиш його? — спитала вона ввечері, кивнувши на полицю.
Микита не відразу зрозумів, потім подивився туди ж.
— Люблю. Ще з училища. У нас викладачка читала так, що забути було неможливо.
— Я теж люблю.
Він довго дивився на неї. Потім тихо сказав:
— Треба ж.
І більше нічого.
Але цієї миті між ними вперше простяглася тонка невидима нитка. Ще не любов. Навіть не дружба. Щось простіше й глибше — упізнавання. Ніби двоє людей раптом виявили, що кожен носить ключ від одних і тих самих дверей.
Тієї ночі Аліна вперше за багато тижнів заснула без сліз. Дім тихо потріскував охололою піччю. За вікном біліли яблуні. А за тонкою стіною дихав уві сні чоловік, у якого на полиці стояла її улюблена книжка.
Шлюб оформили саме так, як хотів Григорій: швидко, скромно, без зайвих людей. Валентина привезла сукню — світлу, просту, не зовсім весільну, але гарну. Батько тримався осторонь і дивився більше на папери, ніж на доньку.
Коли Микита надягнув Аліні тоненьку обручку, вона чекала, що її накриє страхом. Але страху не було. Обручка лягла на палець спокійно, ніби давно знала своє місце.
Вони розписалися і коротко поцілувалися — радше позначивши належний жест, ніж по-справжньому його виконавши. Григорій майже відразу зібрався їхати. Мати міцно обійняла Аліну й прошепотіла:
— Пам’ятай, що я сказала.
Аліна кивнула…
