Тридцять п’ять років історія зниклого шкільного класу жила в пам’яті людей глухим, тривожним шепотом. Про неї не говорили вголос — ніби самі слова могли розбудити щось, заховане в лісовій глибині. Одні запевняли, що тоді сталася трагічна випадковість. Інші були переконані: діти разом з учителькою натрапили на таємницю, яку ліс не збирався повертати живою. З часом страх обріс чутками, чутки стали легендою, а легенда — майже частиною місцевого життя.
Так тривало до того дня, коли з хащі вийшла жінка.
Точніше, вона не вийшла — вирвалася звідти, наче з пащі. Ліс довкола стояв нерухомий, важкий, ніби дослухався. Між стовбурами не ворушився вітер, не тріщали гілки, не перегукувалися птахи. Лише її збите дихання розривало тишу на короткі, хрипкі звуки.
Жінка бігла, не розбираючи дороги. Гілки шмагали по обличчю й руках, коріння чіпляло ноги, сира земля вислизала з-під ступнів. Вона падала, знову підводилася, хапалася за стовбури, щоб утриматися, і щоразу озиралася так, ніби за її спиною рухалося щось гірше за будь-якого звіра.
Сили покидали її швидко. Горло пересохло, груди пекло зсередини, ноги давно перестали слухатися. Вона востаннє повернула голову, намагаючись розгледіти темряву між деревами, але побачила лише щільну чорноту, в якій усе здавалося живим.
Потім тіло відмовилося йти далі.
Вона вискочила на крихітну галявину, зробила ще кілька непевних кроків і впала ниць. Холодна волога земля вдарила в груди. Перед очима хитнулося бліде небо, прорізане верхівками дерев. Жінка хотіла вдихнути глибше, хотіла підвестися, хотіла продовжити шлях, але темрява зімкнулася над нею швидше.
Кілька годин галявина знову була порожня й тиха.
Надвечір туди вийшов чоловік. Він часто ходив до лісу сам, обираючи ті самі стежки, і того дня теж ішов звичним маршрутом. Спершу йому здалося, що серед трави лежить жмут старого одягу. Він уже збирався пройти повз, але щось в обрисах цієї нерухомої постаті змусило його зупинитися.
За мить він зрозумів: це людина.
Чоловік кинувся до неї, опустився навколішки й обережно повернув її голову набік. Жінка була бліда до прозорості. Губи потріскалися, руки вкривали подряпини, одяг висів клаптями, а все тіло здавалося виснаженим до останньої жилки. Він приклав пальці до її шиї й завмер.
Пульс був слабкий, майже невловимий.
Але він був.
Чоловік підняв її на руки. Важила вона лячно мало, ніби в ній майже не лишилося життя, але шлях до дороги все одно виявився болісно довгим. Він поспішав, спотикався, важко дихав і не міг позбутися думки: звідки в глибині лісу взялася ця змучена жінка? Що з нею сталося? Скільки часу вона провела сама?
