Відповідей не було. Була лише потреба встигнути.
У лікарні її прийняли одразу. Лікарі й медсестри діяли швидко, перекидаючись короткими фразами. Стан жінки був критичний: сильне зневоднення, виснаження, сліди травм, безліч старих і свіжих ушкоджень. Усе свідчило про те, що вона довго перебувала в умовах, де людина не повинна вижити.
Вона то розплющувала очі, то знову провалювалася в забуття. Іноді її губи ворушилися, ніби вона намагалася вимовити щось важливе, але з горла виривався лише слабкий, плутаний шепіт. Слова розпадалися, не складаючись у сенс.
Лише наступного дня свідомість затрималася в ній довше, ніж зазвичай.
Медсестра помітила, як жінка насилу повернула голову, і підійшла ближче.
— Вам не можна хвилюватися, — тихо мовила вона. — Ви в лікарні. Тепер ви в безпеці.
Жінка ледь помітно хитнула головою. Її очі ще лишалися каламутними від слабкості, але в них уже палало відчайдушне прохання — таке сильне, що медсестра мимоволі нахилилася нижче.
— Мені потрібен… слідчий, — насилу вимовила пацієнтка. — Будь ласка.
Повідомлення передали без зволікання.
Невдовзі до лікарні приїхав слідчий на ім’я Марк. За роки роботи йому доводилося стикатися з найрізноманітнішими історіями: зникнення, хибні зізнання, злочини, де правда ховалася під шарами чужого страху. Він давно навчився не дивуватися надто швидко. І все ж, прямуючи до палати невідомої жінки, Марк відчував важкий неспокій. У цьому виклику було щось неправильне, ніби звичайне лікарняне прохання відчиняло двері туди, куди краще не зазирати.
Пацієнтка лежала під тонкою ковдрою. Обличчя запало, шкіра здавалася майже сірою, очі насторожено стежили за кожним рухом. Навіть білі стіни, м’яке світло лампи й приглушені голоси за дверима не могли переконати її, що небезпека лишилася позаду.
Марк зупинився біля ліжка.
— Як вас звати?
