— Цілком.
— Ти розповів йому?
— Достатньо. Він знає, що ти вагітна. Знає, що мені потрібен чоловік для доньки — офіційно і без зайвих запитань. Дитину запишуть на нього. Він згоден.
— Згоден, — повторила вона глухо.
— Так. Я пообіцяв купити йому дім. Невеликий, там само. Не розкіш, але свій кут. У нього такого ніколи не було.
Аліна знову подивилася на фотографію. Чоловік не здавався жорстоким. Не здавався жадібним. Але він був чужим. Зовсім чужою людиною, яка готова прийняти її з ненародженою дитиною, бо разом із нею йому пообіцяли дах над головою.
— Він мене не любить, — сказала вона.
— Любов? — батько всміхнувся. — Твоя любов уже привела тебе сюди. Досить жити серцем, час увімкнути голову. Микита тебе не скривдить, я таких людей бачу. Буде працювати, годувати, піднімати дитину. А про любов більше не говори. Не було її там.
Аліна опустила фотографію на ковдру.
— А якщо я все одно відмовлюся?
— Я вже сказав, що буде, — рівно відповів Григорій. — Я своїх слів не скасовую. Сьогодні збереш речі. Завтра поїдемо дивитися дім і знайомитися. Шлюб оформимо швидко, без галасу. Для сторонніх буде проста версія: почуття, поспішають, молоді вирішили не чекати. Людям досить гарної оболонки, якщо подати її впевнено.
Він підвівся, смикнув піджак.
— І не здумай потім викладати йому всі подробиці, тиснути на жалість чи зображати жертву. Він знає рівно стільки, скільки йому належить знати. Не псуй людині життя розмовами.
Аліна кивнула, не підводячи очей.
Коли двері зачинилися, вона ще довго сиділа нерухомо. Потім повільно сповзла з ліжка на підлогу й притулилася чолом до дерев’яної ніжки. Усередині в неї відкрилася порожнеча. Її продавали. Не на гомінкому ринку, не грубо, не з криком. Акуратно, у пристойному домі, з розрахунками, умовами й чистими документами. Але суть від цього не ставала іншою.
І тут із дальнього куточка пам’яті піднялося те, про що вона намагалася не згадувати.
Сон.
Він приходив до неї кілька разів за останні місяці — ще до Влада, до вагітності, до всієї цієї безвиході. Уві сні вона йшла босоніж вузькою дорогою між полями. Пил був теплий, м’який, майже живий. Назустріч ішов чоловік. Обличчя вона ніколи не могла запам’ятати. Лише знала: коли він простягне руку, їй треба буде піти за ним. Не тому, що страшно. А тому, що впізнає.
Ніби вони вже були поруч. Дуже давно. Десь за межами звичайної пам’яті.
Тепер Аліна раптом згадала: у того чоловіка теж були сірі очі. Нечіткі, ніби крізь туман, але спокійні. Такі самі, як у людини на фотографії.
Вона різко підвела голову.
Дурниці. Збіг. Сірі очі бувають у багатьох. Сни — це нерви, втома, страх, зміни в тілі. Не можна чіплятися за таке. Не можна шукати знак там, де його немає.
Але фотографія лежала поруч, і відвернутися від неї було важко…
