Батько думав, що віддав доньку в злидні, але за порогом її дому побачив те, чого не чекав

Вони довго сиділи вдвох у величезному домі, де всім розпоряджалася одна людина і де жіночі сльози нічого не змінювали.

Наступні дні розтяглися, мов липкий, важкий туман. Аліна майже не виходила з кімнати. Їжа здавалася прісною, сон приходив короткими уривками. Вона прокидалася з відчуттям, ніби її тіло перестало бути її власним. Воно стало приводом для розмов за зачиненими дверима, умовою угоди, проблемою, яку батько збирався розв’язати своїм звичним способом.

До Григорія в кабінет приходили незнайомі люди. Не ті, яких Аліна звикла бачити поруч із ним. Не партнери, не гості з його кола. Чоловіки в поношених піджаках, із папками, з обережними обличчями людей, яким доручили неприємну, але вигідну справу. Вони проводили у батька довгі години, а потім виходили мовчки.

Аліна іноді підходила до дверей кабінету й намагалася почути бодай щось. За товстими дверима голоси розпливалися. Лише одного разу до неї долинули уривки:

— Не міський. Спокійний. Без поганих звичок. Щоб погодився на прості умови.

Після цих слів вона відчула холод під серцем.

Він справді підшуковував їй чоловіка. Не як батько шукає доньці захист, надійність, людське тепло. А як господар шукає, кому передати незручний тягар, який треба прибрати з очей.

Мати заходила до неї часто. Приносила фрукти, тепле питво, чисту білизну, іноді просто сідала поруч і гладила по волоссю. Говорити було майже неможливо. Валентина все розуміла — і від того страждала ще сильніше, бо розуміння було недостатньо, щоб урятувати доньку.

— Мамо, а якщо поїхати? — одного разу спитала Аліна пошепки. — До тітки Лариси. Вона живе далеко. Я побуду в неї, поки…

Валентина заплющила очі.

— Лариса зателефонує йому того ж дня. Вона від нього залежить. Ти багато чого не знаєш.

— А подруги?

— Їхні родини пов’язані з твоїм батьком. Їм швидко пояснять, що треба робити.

Аліна відвернулася до стіни. Раптом виявилося, що весь її звичний світ — зовсім не світ, а пастка, розтягнута батьковими руками. Одних він утримував грошима, інших послугами, третіх страхом, четвертих боргами. І в цій пастці не було жодної шпарини, крізь яку можна було б вибратися.

На десятий день батько сам прийшов до неї. Він рідко піднімався до її кімнати. Постукав радше для годиться і ввійшов, не чекаючи відповіді.

— Вставай. Є розмова.

Аліна сіла на ліжку, підтягнувши ковдру до грудей.

Григорій поклав на тумбочку фотографію. Звичайний знімок, зроблений ніби випадково. Біля дерев’яного паркану стояв чоловік у простій куртці. У руці він тримав сумку — схожу чи то на медичну, чи то на господарську. Обличчя спокійне, незапам’ятовуване з першого погляду. Світле волосся, прямий ніс, сірі очі. Не красень, але й не відразливий. На вигляд трохи за тридцять.

— Хто це? — спитала Аліна.

— Микита. Працює фельдшером у невеликому селищі. Місце тихе, далеко звідси. Батьків немає. Живе при медпункті, власного дому не має. Хоче сім’ю, житло, нормальне життя. Я навів довідки: не п’є, у бійках не помічений, людина рівна.

Аліна подивилася на батька так, ніби побачила його вперше.