У його домі цим займалися наймані люди. Там усе сяяло за розкладом. Але тут чистота була іншою — не купленою, а своєю. Зробленою руками тієї самої доньки, яку він вважав непридатною до життя.
Аліна побачила, як здригнулися його губи.
Батько сів за стіл, опустив голову на руки і заплакав.
Беззвучно, тяжко, незграбно. Так плачуть люди, які все життя забороняли собі плакати.
Аліна розгубилася. Вона ніколи не бачила його таким. Постояла поруч, не знаючи, чи можна доторкнутися. Потім усе-таки поклала долоню йому на плече.
— Тату?
Він не піднімав голови.
— Тату, що сталося?
Григорій випростався. Витер обличчя долонею, як хлопчисько, якого застали зненацька. Подивився на доньку.
— Я їхав до тебе злорадствувати, — сказав він хрипко. — Хотів побачити, як ти тут мучишся. Думав, ти кинешся мені в ноги і попросиш забрати назад. Я навіть заздалегідь знав, що відповім. Розумієш, Аліно? Я їхав до власної доньки як ворог.
Вона мовчала.
— А приїхав — і немає тут мого ворога. Є ти. Він. Дівчинка. Дім. Життя, якого в мене ніколи не було. Я все життя гнався за тим, що вважав головним: гроші, вплив, страх у чужих очах. А щастя… щастя в мене не було жодного дня. Тільки тепер зрозумів. Тут, за твоїм столом.
Він знову закрив обличчя руками.
Аліна присіла поруч і взяла його за руку.
— Тату, — сказала вона тихо. — Ще не пізно.
Він не прибрав руки. Лише кивнув.
Григорій залишився ночувати. Попросив сам, обережно, ніби боявся почути відмову. Микита повернувся ввечері, побачив тестя за столом і сказав просто:
— Місця вистачить. Я постелю вам у нашій кімнаті.
— А ви?
— Ми з Аліною і Сонею влаштуємося на кухні біля печі. Там тепло.
Батько хотів заперечити, але Микита похитав головою.
— Гість у домі. У нас так заведено.
Григорій змовчав.
Він сидів і дивився, як вони поралися разом. Як Аліна стелить чисту білизну. Як Микита приносить дрова. Як Соня тягне руки до матері, а Аліна нахиляється до неї, усміхається, бере на руки. Донька стала іншою — не дівчинкою, не тінню при батьковому прізвищі, а жінкою з власною опорою всередині.
Вечеря була проста: картопля, солона риба, домашні огірки. Григорій їв мовчки, час від часу дивлячись то на доньку, то на зятя. Микита розповідав про селищні дрібниці — спокійно, без бажання сподобатися. Він не підлещувався до тестя, але й не тримався холодно. Просто прийняв його як людину, що прийшла в дім.
Після вечері Соня розкапризувалася. Аліна понесла її до печі й стала тихенько наспівувати. Пісенька була без слів, одна мелодія.
Григорій раптом насторожився.
Цю мелодію колись співала його мати. Бабуся Аліни. Він давно забув її, а Аліна звідкись пам’ятала.
Він підвівся, підійшов до кухонних дверей і зупинився в отворі. Донька сиділа біля вогню з дитиною на руках. Полум’я підсвічувало її обличчя знизу, і воно здавалося зовсім не тим, що рік тому. Не переляканим, не дитячим. Спокійним. Жіночим. Обличчям людини, яка знайшла своє місце.
І Григорій зрозумів остаточно: Аліна ніколи йому не належала. Він лише довго заважав їй іти своєю дорогою. А коли в злості виштовхнув її з колишнього життя, вона нарешті пішла — і прийшла туди, куди мала прийти.
Вранці він збирався їхати повільно, ніби не знав, як попрощатися після всього, що сталося. Стояв у передпокої, надягаючи пальто, і уникав дивитися доньці в очі…
