Він замовк. Дивився спершу на неї, потім на дитину, потім углиб дому. У кімнаті було чисто. На столі лежав свіжий хліб, стояла банка молока. На підвіконні цвіла герань. Пахло теплом, піччю, дитячим молоком, живим домом.
Такого запаху в домі Григорія ніколи не було. Там було дорого. Але не було цього.
— Заходь, — сказала Аліна. — Роздягайся. Я чай поставлю.
Він увійшов, зняв пальто повільно, ніби воно раптом стало важким. Сів за стіл. У бездоганній сорочці й акуратній краватці серед простих фіранок, дерев’яних стін і пічного тепла він виглядав чужим. І, здається, сам це відчув.
Аліна поклала Соню в колиску. Дівчинка тихо гукнула, подивилася на діда сірими спокійними очима і знову заплющила їх.
Григорій довго дивився на онуку.
— На тебе схожа, — сказав він нарешті. — У тебе в дитинстві були такі самі очі.
— Схожа, — погодилася Аліна.
Вона поставила перед ним чашку, налила чай, дістала мед від Лева.
— Де він? — спитав батько, не уточнюючи, кого має на увазі.
— У медпункті. Скоро прийде обідати.
— Зрозуміло.
Він пив чай мовчки. Аліна дивилася на нього і раптом помітила: батько постарів. Не просто на рік — сильніше. Під очима лежали тіні, біля рота прорізалися глибокі складки, рухи стали важчими. Не стільки від віку, скільки від чогось, що тиснуло зсередини.
— Як ви? — спитав він.
— Добре, тату. Справді добре.
Він кивнув.
— А ти? — спитала Аліна.
І тоді сталося те, чого вона ніяк не чекала. Григорій не випростався, не відмахнувся, не перевів розмову. Він опустив плечі.
— Не дуже, — сказав він тихо. — Мене підвели. Велика справа зірвалася. Я думав виправити, але не вийшло. Багато чого доведеться продавати.
Він помовчав.
— Мати твоя хворіє. Серце. Лікарі кажуть, нерви. Вона багато переживала.
— Через мене?
— Не тільки, — відповів він. — Але й через тебе теж.
Аліна опустила очі.
У цю мить грюкнула хвіртка. Микита увійшов на подвір’я, побачив машину і відразу все зрозумів. Він не став метушитися, не став удавати важливість. Зняв куртку, вимив руки й увійшов до кухні так само, як входив щодня.
— Добрий день, Григорію.
— Добрий день, Микито.
Вони потисли одне одному руки. Микита сів навпроти тестя спокійно, без виклику і без запобігливості. Як господар у своєму домі.
Аліна поставила перед ним тарілку. Він почав їсти неквапно, звично.
Григорій дивився на нього: на просту сорочку, великі руки, спокійне обличчя. І, мабуть, уперше бачив не бідного селищного фельдшера, якому колись купив дім, а людину, поруч із якою його доньці добре.
— Соня спокійна росте, — сказав Микита, кивнувши на колиску. — Уночі майже не плаче.
— У матір, мабуть, — кинув Григорій.
— В обох, — відповів Микита і подивився на Аліну.
Вона усміхнулася.
Після обіду Микита пішов назад: прийом був розписаний, людей не можна було лишати. Аліна з батьком знову залишилися вдвох.
Григорій підвівся, пройшовся кімнатою. Подивився у вікно на сад, де голі яблуні вже готувалися до весни. Ковзнув поглядом по полиці з Микитиними книжками, по колисці, по фіранках, які Аліна взимку пошила сама. Потім ніби мимохідь провів пальцем по підвіконню.
Підвіконня було чисте…
