— Тоді разом. Так не страшно.
Того ж дня Аліна пішла до Лева. Старий сидів у палісаднику і лагодив дерев’яну рамку для вулика. У дальньому кутку його двору стояло кілька бджолиних будиночків.
Аліна розповіла все: про колишні сни, про дорогу і сірі очі, про те, як вони з Микитою вгадують звички одне одного, про нову кімнату з дерев’яним столом, про жінку, яка приходила до нього в маренні.
Старий слухав, не перебиваючи. Коли вона замовкла, відклав роботу і уважно подивився на неї.
— Навесні я казав тобі, що душі бувають парними. Тоді не став розповідати більше — рано було. Тепер, бачу, можна.
Аліна сіла на край лавки.
— Розкажіть.
— Такі душі живуть не один раз, — сказав Лев. — Приходять знову і знову, щоразу зі своїм завданням. Іноді знаходять одна одну і йдуть поруч до старості. Іноді гублять, розходяться, потім шукають багато життів поспіль. А буває, зустрічаються знову, і їм дають знак. Не розуму — душі. Снами, чуттям, звичками, тією легкістю, яку не можна вигадати.
— Чому ми? — спитала Аліна.
Старий усміхнувся.
— Це вже не до мене питання. Я дорогами не розпоряджаюся. Але знаю одне: вас звів не твій батько, хоч він так думає. Він був лише знаряддям. Сам не зрозумів, якій справі прислужився. Хотів покарати тебе, а привів до твоєї людини. Життя часто мудріше за тих, хто намагається ним командувати.
— А сни?
— Пам’ять. У тіла пам’ять коротка, у душі довга. Тіло забуває вчорашній вечір, а душа пам’ятає те, що було задовго до народження. Тобі показують, що ти на своєму місці. Що не помилилася.
Аліна йшла додому і плакала. Але це були вже не весняні сльози — не від приниження і страху. Це були сльози тихого впізнавання, коли всередині нарешті стає ясно.
Вдома Соня спала в колисці. Микита сидів поруч і читав той самий зелений томик. Він підвів очі.
— Ну?
— Він сказав, що в душі пам’ять довша, ніж у тіла.
Микита кивнув так, ніби давно це знав.
Тієї ночі Аліні наснилася колишня дорога. Теплий пил під босими ногами, поля по обидва боки. Тільки тепер поруч ішов Микита. І обоє вони знали, куди йдуть.
Прокинулася вона під ранок. За вікном починався тихий осінній дощ. Соня в колисці ворухнулася, схлипнула, але не прокинулася.
Аліна поклала руку Микиті на плече просто щоб переконатися: він поруч. Він, не розплющуючи очей, накрив її долоню своєю.
Так вони лежали, поки сірий ранок повільно входив у вікна. Слова були не потрібні. Усе головне вже було сказано десь раніше — і тепер лише підтверджувалося їхнім спільним життям.
Григорій приїхав у березні без попередження. Просто одного ранку у двір в’їхала знайома чорна машина. Водій відчинив задні дверцята, і батько вийшов у довгому пальті.
Він зупинився біля хвіртки, подивився на дім, на голу кутову яблуню з набубнявілими бруньками, на ґанок. Постояв. Потім попрямував до дверей.
Аліна побачила його у вікно. На руках у неї була сонна, щойно нагодована Соня. На секунду всередині все стиснулося — як тоді, у вітальні, коли батько виніс їй вирок. Але Аліна глибоко вдихнула і раптом зрозуміла: страху немає. Обережність залишилася, так. Але не страх.
Вона відчинила.
— Тату.
— Здрастуй…
