Вони зрозуміли одна одну без зайвих слів.
Серпень минув у клопотах. У вихідні Микита порався на городі, а Аліна, вже важка, сиділа в затінку яблуні й командувала: де залишити старі грядки, куди пересадити смородину, що прибрати, що зберегти. Іноді в’язала, іноді штопала, іноді просто дивилася, як він працює.
Одного суботнього вечора вони пішли до річки. Йшли повільно, тримаючись за руки. На березі сиділи рибалки, на воді погойдувався старий човен, хлопчаки сперечалися, хто першим упіймає велику рибу.
Аліна дивилася на темніючу воду і раптом подумала: ось це і є життя. Не те, яке будував для неї батько. Не те, яке вона уявляла, гортаючи красиві журнали. А це — з вологою травою під ногами, з небом, відбитим у річці, з теплою рукою поруч.
— Микито, — сказала вона, — якщо буде хлопчик, як назвемо?
Він знизав плечима.
— Як захочеш.
— Я б назвала Андрієм. На честь твого батька. Ти казав, його так звали.
Микита зупинився і подивився на неї.
— А якщо дівчинка?
— Софією. На честь моєї бабусі. Тієї самої.
Він нічого не сказав. Лише сильніше стиснув її руку.
Перші зірки ледь займалися над водою. У селищі вже гасли вікна. Десь за полем протяжно мукала корова.
Їм було так добре, що ставало майже страшно.
Дівчинка народилася на початку листопада. Ніч була холодна, ясна, з величезним осіннім небом. Микита сам відвіз Аліну до лікарні службовою машиною. Дорога трусила, і Аліна, тримаючись за поручень, повторювала про себе одне слово: «донечка».
Назвали Софією, як вирішили біля річки. Вдома її відразу стали звати Сонею.
Коли Микита вперше взяв малу на руки, Аліна дивилася не на дитину, а на нього. На те, як обережно він тримає крихітний згорток із червоним зморщеним личком. Як його обличчя стає зосередженим і м’яким. Як губи майже складаються в усмішку, але ніби бояться сполохати це диво.
І тоді Аліна вперше виразно подумала: це ж не його кров.
Наступна думка прийшла відразу, без паузи: але це його донька.
І між цими двома думками не виявилося жодної різниці.
Коли вони повернулися додому, селище зустріло їх так, ніби Соня народилася не лише в них, а в усіх одразу. Ганна принесла мед. Лев прийшов із маленькою дерев’яною іграшкою — сам вистругав ведмедика з піднятою лапою. Сусідка з іншого кінця вулиці привезла мішок картоплі: «Матері, що годує, треба добре їсти».
Ніхто не питав, на кого схожа дівчинка. Ніхто не розглядав риси обличчя. Усі казали одне:
— Наша Сонечка. Рости велика.
Після пологів з Аліною знову почали відбуватися дивні речі. Спочатку вона списувала все на втому, недосип, тривоги молодої матері. Але невдовзі звичайних пояснень стало замало.
Сни повернулися.
Тільки тепер це була не дорога між полями. Аліні снилася низька кімната з темними балками під стелею. Довгий дерев’яний стіл. Глиняна миска, над якою піднімається пара. Навпроти сидить чоловік. Обличчя знайоме і водночас інше. Це був Микита — і не Микита. Ті самі сірі очі, ті самі руки, але волосся темніше, на обличчі борода, одяг грубий, простий.
Він дивився на неї і казав:
— Їж, охолоне.
Аліна брала ложку — і прокидалася.
Після таких снів залишалося відчуття, ніби вона не побачила щось випадкове, а згадала.
Одного ранку вона розповіла Микиті. Боялася, що він усміхнеться і скаже: «Ти просто втомилася». Але він не всміхнувся.
— Аліно, — сказав він після довгої паузи, — тоді мені теж треба дещо сказати. Тільки не лякайся.
— Що?
— Я бачив тебе до того, як зустрів. Не знаю, як це пояснити. Може, не в цьому житті. Коли мені було близько двадцяти, я тяжко хворів, лежав у лікарні з гарячкою. У маренні мені снилася жінка. Обличчя я не пам’ятав, тільки знав, що вона сидить поруч і тримає мене за руку. І мені не страшно. Я тоді вижив, хоча лікарі не відразу повірили, що виживу. А коли вперше побачив тебе біля дому, всередині ніби вдарило: знайома. І відразу подумав — звідки?
Аліна слухала, не рухаючись.
— Тепер думаю, — тихо закінчив він. — Може, це була ти.
— Мені здається, я божеволію, — прошепотіла вона.
Микита усміхнувся…
