Одного разу вона спекла хліб. Сама.
Ганна принесла закваску, пояснила, як замішувати, як чекати, як зрозуміти, що тісто готове. Аліна вовтузилася майже весь день, вимазалася в борошні, обпекла палець об заслінку і кілька разів була певна, що все зіпсувала. Але коли вийняла з печі важку рум’яну буханку, що пахла теплом і домом, у неї на очах виступили сльози.
Вона стояла посеред кухні й плакала, тримаючи хліб через рушник.
Микита повернувся ввечері, побачив її і буханку. На секунду завмер. Потім відломив шматок, скуштував і тихо сказав:
— Аліно, ти чарівниця.
Вона засміялася крізь сльози.
Того вечора вони довго сиділи на ґанку. Над городом носилися стрижі, у траві сюрчали коники, захід фарбував край неба ніжно-рожевим. Микита розповідав про своїх хворих — без імен, просто історії. Про старого, який ніяк не міг знизити тиск, бо потай пив надто міцний чай із добавкою. Про молоду жінку з трьома дітьми, яка не вміла відпочивати. Про хлопчиська, що вічно прибігав із розбитими колінами і пишався кожним шрамом.
Аліна слухала і раптом сказала:
— Я могла б допомагати тобі. Картки заповнювати, перев’язки робити. Мене трохи вчили.
— Хто?
— Бабуся. Вона багато років працювала в лікарні. Я в дитинстві жила в неї влітку, ходила з нею на чергування. Вона давала мені бавитися бинтами й марлею. Батько не любив, коли я згадувала про це. Йому здавалося, такі історії не прикрашають родину.
Микита довго мовчав.
— Дивно, — сказав він нарешті.
— Що?
— Дізнаюся про тебе щось нове, а всередині таке відчуття, ніби я це вже знав.
Аліна подивилася на нього.
— У мене з тобою так само.
Вони замовкли. Стрижі літали все нижче. Потрібні слова стояли зовсім близько, але ще не наважувалися бути вимовленими.
— Лев днями сказав мені одну річ, — промовив Микита. — Я приходив йому укол поставити, а він раптом: «Пощастило тобі. Твою половину до тебе повернули. Інші все життя шукають і не знаходять». Я тоді не зрозумів. А тепер думаю… а раптом правда?
— А раптом правда, — повторила Аліна.
У липні приїхала мати. Сама, без батька, майже потай. Григорієві сказала, що їде навідати родичку. Привезла літні речі, ліки, гостинці, м’яку тканину для майбутньої дитини.
Вона сиділа на кухні й дивилася, як Аліна заварює чай, ріже власний хліб, упевнено рухається домом. І тихо плакала.
— Мамо, що ти?
— Я думала, ти тут будеш нещасною, — відповіла Валентина. — Ночами просила лише про одне: щоб ти витримала. А ти… ти світишся. Я ніколи не бачила тебе такою.
Аліна сіла поруч.
— Я сама себе такою не бачила.
Мати прожила в них три дні. Микита старався менше бути вдома, щоб не заважати їм. Лише останнього вечора перед від’їздом сів із ними за стіл. Вони довго пили чай, говорили про просте. Від’їжджаючи, Валентина несподівано міцно обійняла зятя і щось прошепотіла йому на вухо.
Аліна не розчула.
— Я нічого не скажу батькові, — сказала мати вже біля хвіртки. — Нехай сам приїде і побачить. Якщо наважиться.
— Наважиться, — тихо відповіла Аліна. — Він не зможе не перевірити…
