— Звикаю. Навіть добре.
— Бачу, що добре. Ти аж посвітлішала. І Микита наш іншим став. Раніше все сам та сам, ніби камінь за пазухою носив. А тепер подивися на нього.
Аліна зніяковіла і хотіла змінити тему, але Ганна раптом понизила голос:
— Є в нас один старий, Лев. Багато книжок прочитав, багато людей побачив. Іноді скаже таке, що потім тиждень думаєш. Ти б поговорила з ним.
— Навіщо?
— Він про вас із Микитою цікаве сказав.
— Що саме?
Ганна всміхнулася.
— Сама спитаєш.
І пішла з відром.
Лев жив на іншому кінці селища, у маленькому будинку, зарослому диким виноградом. Аліна наважилася піти до нього за кілька днів, сама не до кінця розуміючи навіщо. Просто слова Ганни зачепилися за серце.
Вона постукала у хвіртку. Старий вийшов худий, білобородий, в окулярах, перев’язаних ниткою.
— А, дружина нашого фельдшера, — сказав він, ніби чекав саме її. — Заходь.
— Ви мене чекали?
— Ганна сказала, що прийдеш. Вона рідко помиляється.
Вони сіли на лавку під старою грушею. Лев довго дивився на Аліну — не грубо, не пильно, а так, ніби намагався розгледіти не обличчя, а те, що за ним.
— Знаєш, дівчинко, — почав він нарешті, — сімей на світі багато. Буває, люди сорок років під одним дахом проживуть, а чужими й залишаться. А буває, зустрілися вчора, і ніби завжди одне одного знали.
Аліна затримала подих.
— Чому так?
— Бо душі іноді бувають парними. Не завжди вони одразу знаходять одна одну. Іноді розходяться, іноді минають повз, іноді впізнають надто пізно. Але якщо все-таки зустрічаються, їм поруч добре без пояснень. Вони не вивчають одне одного — згадують.
— Ви думаєте, це про нас? — тихо спитала Аліна.
Старий хитро примружився.
— Я взагалі кажу. А якщо ти відразу вирішила, що про вас, значить, сама щось відчуваєш.
Аліна не відповіла.
— Доля, — сказав Лев серйозніше, — це не завжди палиця, якою б’ють. Іноді це рука, яка веде. Тебе сюди привели через біль, через сором, через батькову злість. Але привели не просто в це селище. До нього привели. Подумай про це і не сперечайся з тим, що серце вже впізнало.
Додому Аліна йшла повільно. Повітря було густе від запаху бузку. Вдома Микита вже поставив чайник і нарізав хліб.
Він подивився на неї і відразу спитав:
— У Лева була?
— Була.
— Що сказав?
Аліна зняла хустку, підійшла до нього і вперше просто так поклала голову йому на плече.
— Сказав, що ми з тобою не випадково.
Микита нічого не відповів. Лише обережно торкнувся долонею її волосся.
Цього виявилося досить.
Літо прийшло рано, густо, щедро. Уже на початку червня селище потонуло в зелені. Біля парканів піднялися високі лопухи, у палісадниках розквітли півонії — білі, рожеві, темні, майже винні. Аліна вранці виходила на ґанок босоніж і щоразу ловила себе на думці, що все це схоже на сон. Тільки тепер сон був світлим, таким, із якого не хочеться прокидатися.
Живіт ріс, і вона вчилася жити в новому тілі: рухатися повільніше, притримувати поперек, частіше відпочивати. Ганна подарувала їй старий, але міцний сарафан у дрібний синій горошок — вільний, зручний. Аліна носила його майже щодня. Міські сукні висіли в шафі мертвими чужими оболонками.
Микита вставав рано. Йшов у медпункт, іноді повертався до обіду, іноді лише ввечері, якщо треба було їхати до хворих у дальні двори. Його тут знали всі. Коли Аліна йшла поруч із ним вулицею, люди віталися, старі кивали, діти зазирали в його сумку, сподіваючись побачити щось цікаве.
Одного разу вона зрозуміла: її теж прийняли. На неї більше не дивилися як на дивну міську дружину простого фельдшера. Не розглядали з обережною цікавістю. Вона стала просто Аліною, дружиною Микити. І від цієї простої належності в неї теплішало в грудях.
Господарству вона вчилася поступово. Спочатку боялася всього: печі, криниці, курей, яких сусіди принесли їм «для початку». Микита показував терпляче. Не повчав, не бурчав, не сміявся. Робив поруч — і вона повторювала.
Її м’які міські руки змінювалися. Не ставали грубими. Просто в них з’являлася впевненість…
