— Тату, приїжджай ще, — сказала Аліна. — З мамою. Соня має вас знати.
Він кивнув.
— Аліно, я тоді дав тобі цей дім, щоб принизити. Хотів, щоб ти зрозуміла, як живеться без зручностей. Щоб повернулася. Щоб визнала: без мене ти ніхто.
Він тяжко вдихнув.
— А вийшло навпаки. Ти тут не зламалася. Ти виросла. Я зараз дивлюся на тебе і розумію, що майже не знав власної доньки. Мені соромно. Дуже.
— Я пробачила тебе, тату.
Він здивовано підвів очі.
— Коли?
— Минулого літа. Коли зрозуміла, що ти, сам того не бажаючи, привіз мене до моєї людини.
Аліна усміхнулася.
— Лев каже, ти виявився знаряддям долі. Просто не знав про це.
Григорій слабо всміхнувся.
— Знаряддям долі. Треба ж. А я ж думав, що я господар життя.
— Ніхто не господар, тату. Ми всі в неї в гостях.
Він довго дивився на доньку, потім уперше на її пам’яті обійняв її по-справжньому. Не як власність, не як спадкоємицю, не як частину прізвища. Як живу людину.
Від нього пахло знайомим дорогим одеколоном із її дитинства. Але тепер цей запах не лякав. Це був запах утомленого, постарілого чоловіка, який нарешті побачив свою доньку.
— Я привезу матір, — сказав він. — Скоро.
— Чекаю.
Машина поїхала. Аліна стояла біля хвіртки й дивилася, як пил осідає на дорозі. Микита підійшов і став поруч. Він усе бачив, але нічого не питав.
— Знаєш, що я зрозуміла? — сказала Аліна.
— Що?
