На світанку він зібрав найнеобхідніше й поїхав разом з Ольгою.
Варвара більше в домі не ночувала. Під ранок вона пішла до матері, голосно грюкнувши дверима, але ніхто її не зупиняв. Пізніше Семен Ілліч склав її речі й залишив біля порога. Вона прийшла по них мовчки — вже без колишньої впевненості, без господинської усмішки, без того переможного блиску в очах.
Дім зачинили. За ним тепер наглядає давній знайомий Семена Ілліча.
Шлюб він розірвав. Повертатися туди поки не хоче. Йому надто боляче думати, що місце, де колись жило справжнє кохання, ледь не перетворилося на пастку для його самотності й довірливості.
Ольга тепер телефонує батькові щодня. Не тисне, не дорікає, не нагадує без потреби про те, що сталося. Просто питає, чи їв він, як спав, чи не болить бік. Семен Ілліч відповідає спокійно, але іноді після розмови довго сидить біля вікна й думає про те, як легко самотній людині прийняти чужу гру за порятунок.
І все ж він вдячний доньці. За те, що в потрібний момент вона не промовчала. Не поїхала. Не сказала собі, що це не її справа. Вона залишилася — і цим урятувала його від жінки, яка увійшла в дім не по любов, а по спадок.
