Склад бригади був звичний: водій Степан Юрійович, суворий чоловік із вусами, схожими на стару щітку, і фельдшер Ілля, якого на підстанції звали просто Ілюхою. Ілля більшу частину часу жив у телефоні й виринав із нього лише заради ін’єкцій, кардіограми й чужого болю.
— Знову застрягли, — бурчав Степан Юрійович, викручуючи кермо. — Понабудовують селищ за парканами, а тоді спробуй прорвися. Шлагбауми, охорона, камери. Багатим і хворіти треба за розкладом.
— Не починайте, — Марина гортала карту виклику. — Алергічна реакція. Закрите котеджне містечко.
— Алергія, — водій пирхнув. — Пам’ятаєш, як торік «алергія» виявилася укусом якогось павука? Ми потім усю машину трусили, думали, він із нами поїхав.
— Не накликайте.
На в’їзді їх затримали майже на десять хвилин. Охоронець звіряв номери, кудись дзвонив, зазирав у салон так, ніби бригада швидкої могла везти із собою загрозу порядку. Нарешті шлагбаум піднявся, і машина під’їхала до великого будинку зі скла й бетону. Будинок був красивий і холодний, як дорогий ніж.
Марина щоразу дивувалася цим місцям: чим дорожчий будинок, тим частіше люди всередині вірили, що біду теж можна втримати за парканом. Але хвороби не поважали охорону, а смерть уміла проходити навіть крізь ворота з відеоспостереженням.
На ґанку стояла молода блондинка в домашньому костюмі, вартість якого Марина воліла не уявляти.
— Ну нарешті, — кинула вона. — Ви взагалі знаєте, що таке терміново? Ми пів години чекаємо.
— Менше воріт ставте, швидше доїдемо, — пробурчав Степан Юрійович, витягуючи сумку.
— Може, вже й не треба, — жінка скривилася. — У чоловіка алергія, я дала таблетки. Ви подивіться і підтвердьте, що все нормально. У нас день розписаний.
У вітальні на шкіряному дивані напівлежав чоловік років сорока п’яти. Обличчя розпухло, стало багряним, дихання йшло зі свистом, ніби повітря насилу проштовхувалося крізь щілину, що стискалася.
На низькому столику поруч стояла склянка води, кілька блістерів із таблетками й недоторкана чашка кави. Усе виглядало акуратно, майже постановочно, як у рекламній фотографії щасливого дому. Лише чоловік на дивані руйнував цю картинку кожним хрипким вдихом.
Марина в одну секунду перестала бути дружиною, матір’ю, втомленою жінкою з чужою посилкою в голові. Перед нею був пацієнт, і все зайве зрізалося, мов шум.
— Яно, навіщо ти їх впустила? — прохрипів чоловік, смикаючи комір сорочки. — Я нормально.
— Нормально? — Марина натягнула рукавички. — Ілля, тиск, сатурація, венозний доступ. Прізвище, ім’я, вік?
— Гончаренко Арсен Тимофійович, сорок чотири, — вичавив він.
Плями на шкірі темнішали. Дихання погіршувалося з кожною хвилиною. Марина перевірила слизові, пульс, зіниці й відчула, як усередині холоне: це не скидалося на просту алергію. Надто дивний набряк, надто збитий ритм серця, надто важкий загальний стан. І слабкий запах — гіркуватий, мигдальний. Може, уява. А може, й ні.
— Зробите укол? — роздратовано спитала Яна. — Арсенові не можна марнувати день, у нього переговори.
Вона говорила про нього так, наче поруч лежала не людина, а дорога техніка, яка невчасно дала збій. Марина бачила такі обличчя: бездоганні, доглянуті, такі, що контролюють кожну складку, крім тієї, де ховається страх бути викритою.
— Переговорів не буде, — сказала Марина. — У нього набряк гортані, стан переходить в анафілактичний шок. І є ознаки токсичного впливу. Терміново до лікарні.
— Ні, — Яна різко ступила вперед. — Я відмовляюся. У вашу лікарняну бруд я його не віддам. Удома йому спокійніше.
— Удома йому зараз буде спокійніше тільки в одному випадку — якщо ви вже викликали похоронну службу, — жорстко сказала Марина. — За годину він може померти.
— Не смійте мене лякати. Я знаю права. Арсене, скажи їй.
Арсен спробував відповісти, але з горла вирвався глухий булькітливий звук. Губи почали синіти.
— Ілля, каталку. Адреналін готуй. Степане Юрійовичу, допомагайте.
Яна загородила прохід.
— Ви не маєте права. Я скаргу напишу. Хто ви така?
Марина підійшла майже впритул. Голос у неї став тихим, але Яна чомусь відступила.
— Марина Кравченко, фельдшерка виїзної бригади. Запам’ятайте. Скаргу напишете потім. А якщо він помре тут, першими питаннями слідства будуть: хто був поруч і чому заважав госпіталізації. При отруєннях це завжди цікаво.
Слово «отруєння» ніби обважнило повітря. Яна кліпнула, і під глянцевим роздратуванням на мить проступив страх.
Цей страх був короткий, але Марина встигла його побачити. Не страх за чоловіка — інший, холодний, розважливий, коли людина раптом розуміє, що ситуація виходить з-під контролю і тепер її слова можуть запам’ятати.
— Забирайте, — процідила вона. — Але якщо з ним щось станеться дорогою, я вас зітру.
— Вантажимо, — коротко сказала Марина.
Поки Ілля підключав кисень, Марина зловила погляд Арсена. Крізь задуху й біль у ньому читалася вдячність. І ще — страх не перед смертю, а перед жінкою, що лишилася на ґанку.
— Тримайтеся, Арсене Тимофійовичу, — сказала Марина, поправляючи маску. — Зараз доїдемо…
