Швидка вилетіла з містечка з увімкненою сиреною. Марина стежила за монітором, за цифрами, за кольором губ, за тим, як лінія на екрані то вирівнюється, то знову тривожно скаче. Сирена розривала вечірній потік, машини неохоче розступалися, і в цьому витті вона раптом подумала, що отрута буває не лише в капсулах. Її можна сховати в старій іграшці. Можна підливати словами. Можна роками годувати нею тих, хто сидить із тобою за одним столом…
До лікарні вони дісталися майже без зупинок. Арсен став важчим, свідомість його каламутніла, пальці чіплялися за край нош, ніби він намагався втриматися у світі, який уже відпливав.
Приймальне відділення зустріло звичним шумом: запах хлорки, швидкі кроки, металевий стукіт каталок, уривки чужих тривожних фраз. Цей хаос Марина розуміла — тут він працював на порятунок.
— Токсикологія! — сказала вона черговому лікарю, передаючи карту. — Підозра на зовнішній токсичний вплив. Набряк гортані, гіпотонія, брадикардія. Дружина каже про алергію, але клініка не збігається.
— Прийняли, — відповів реаніматолог, уже перевіряючи зіниці. — У третю. Швидко.
Двері зачинилися. Марина лишилася в коридорі з порожніми руками, і тільки тут відчула, що спина мокра, а коліна тремтять. Ілля притулився до стіни, зблідлий і незвично мовчазний.
— Ну ти сьогодні, Марино Андріївно, як танк, — видихнув він. — Я думав, ця білявка-біда нас із ґанку не випустить.
— Випустила б. Люди хоробрі, поки їх не пов’язують із кримінальною справою.
Марина стягнула рукавички, викинула їх і потерла скроні.
— Поїхали. Зміна сама себе не закриє.
День потягнувся сірою стрічкою. Літня жінка з тиском, підліток із розбитою бровою, дитина з високою температурою, порожній виклик, ще один справжній. Надвечір вони повернулися на підстанцію. У кімнаті відпочинку пахло розігрітою їжею, дешевою кавою і втомою, яка не вивітрюється.
Марина кілька разів діставала телефон і знову клала його екраном донизу. Тарас мовчав. Це мовчання було звичним, але тепер у ньому з’явився новий відтінок: не байдужість, а ніби обережність людини, яка чекає, коли їй повідомлять погану новину.
Степан Юрійович їв із контейнера зосереджено, ніби виконував важливу службу.
— Марин, — сказав він, тицьнувши виделкою в повітря, — ти зранку сама не своя. Через багатого пацієнта? Чи через ту коробку, про яку бурчала?
Марина сиділа біля вікна, дивлячись у телефон. Тарас так і не подзвонив.
— Через коробку. Там стара іграшка. Свекруха побачила — ледь не впала. Каже, ведмедик Тараса, який зник тридцять років тому.
— Тридцять? — водій присвиснув. — Некваплива доставка.
— Приватна служба. Зворотної адреси немає.
Степан Юрійович примружився. У його погляді з’явився той вираз, із яким люди, що багато бачили, зазвичай говорять неприємні речі.
— Не люблю я подарунки без відправника. Або хвора людина розважається, або…
Він підняв палець.
— Або жінка на стороні.
— Яка ще жінка? До чого тут ведмедик?
— А до того. Мужик десь крутить роман, дамочка шле знак. Не прямо, а так, щоб дружина голову ламала, а чоловік зрозумів. Відрядження — найкраща завіса.
Марина спробувала уявити Тараса ніжним, уважним, живим поруч з іншою. Образ не хотів складатися. Удома він був радше меблями, ніж чоловіком.
— Йому на мене часу немає.
— Тому й зручно, — філософськи сказав водій. — А ведмедик хто зна що означає. Може, їхній таємний пароль. Може, подарунок із минулої зустрічі.
Версія була безглуздою, але ранковий дзвінок Тараса, порожня адреса, біле обличчя свекрухи раптом лягли поруч і стали схожі на візерунок, який раніше не вдавалося розгледіти.
— Дякую за підтримку.
— Я не підтримую. Я реальність показую.
Їх перервав диспетчер.
— Кравченко, ти ще не пішла?
— На місці. Виїзд?
— Ні. Тебе в токсикологію кличуть. По ранковому пацієнту питання. Корпус поруч, зайдеш?
Марина підвелася. Серце чомусь неприємно стиснулося.
У відділенні було тихо. Монітори пищали рівно, ніби хтось відраховував чужі життя по краплі. Завідувач, Андрій Олегович, зустрів її в коридорі зі втомленим, але задоволеним обличчям.
— Кави не пропоную, вона в нас злочинно погана. Але ти сьогодні дуже вчасно втрутилася.
— Що з Арсеном Тимофійовичем?
— Живий. Стабілізували. І ти влучила в точку: не алергія. Навіть не випадкова реакція.
Андрій Олегович говорив тихо, але в його голосі відчувалася та обережність, яка з’являється у лікарів, коли медична історія раптом стає кримінальною. Він уже не просто обговорював пацієнта — він зважував кожне слово.
Він стишив голос.
— Аналізи показали рідкісний синтетичний токсин. Діє повільно, накопичується, маскується під алергію або серцеві збої. Якби він лишився вдома, до ранку ми б обговорювали зупинку серця…
