Марина відчула, як по спині проходить холодна смуга.
— Його труїли?
— Схоже на регулярні малі дози. Не один день і не два. Сьогодні, ймовірно, дали більше.
— Дружина, — сказала Марина тихо.
— Це вже робота слідства. Ми передали інформацію. Він при свідомості й просив покликати тебе. Тільки ненадовго.
Арсен Гончаренко лежав в окремій палаті, оточений крапельницями й дротами. Набряк спав, але обличчя лишалося сірим, втомленим. Побачивши Марину, він спробував усміхнутися.
Палата була тихіша за загальне відділення, але тиша тут не заспокоювала. За нею чулося рівне крапання розчину, шарудіння простирадла, слабке електричне попискування апаратів. Арсен виглядав людиною, якій щойно показали край власної смерті й дозволили відступити на крок.
— Ви мене витягли, — прохрипів він.
— Лікарі витягли. Я тільки довезла.
— Іноді «тільки довезти» — це і є все. Відчуття таке, ніби мене переїхали і повернулися перевірити результат.
Він прикрив очі, потім знову подивився на неї.
— Мені сказали про отруту.
— Вам треба говорити з поліцією. Це замах.
— Яна? — він скривився. — Вона жорстока, жадібна, розбещена. Але вбити… не певен.
— Сьогодні вона заважала вам потрапити до лікарні.
— Вона боїться втратити контроль. Ми розлучаємося. За документами їй вигідніше отримати своє при розлученні, ніж чекати, поки слідство заморозить усе після моєї смерті.
— Люди рідко бувають раціональними, коли зляться.
— Згоден. Але, може, поруч є хтось іще. Той, кому я заважаю сильніше.
Марина кивнула.
— Тоді згадуйте. І не геройствуйте. Вам мінімум тиждень не можна вдавати з себе великого переможця.
— Буду зразковим пацієнтом, — пообіцяв Арсен. — Марино Андріївно, зайдіть ще. Тут надто порожньо.
— Зайду, — сказала вона, сама здивувавшись.
Надворі вже сутеніло. Марина вийшла з лікарні й раптом зрозуміла: незнайомий чоловік із хрипким голосом і втомленими очима за один вечір дав їй більше людського тепла, ніж Тарас за довгі місяці…
