— Та нічого з ним немає. Персик уже понюхав.
Рудий мейн-кун, величезний і поважний, справді обережно наблизився до плюшевої лапи, торкнувся її носом, спробував прикусити тканину, відразу чхнув і, ображено змахнувши хвостом, подався до лежанки.
— Бачиш? Кіт живий, — оголосив Левко і міцніше обійняв ведмедика.
Віра Степанівна дивилася на внука так, ніби він тримав не іграшку, а заряджений пістолет. Але сперечатися не стала. За кілька хвилин послалася на головний біль, випила заспокійливе й лягла у вітальні. Сон у неї вийшов важкий, нерівний, із хриплуватим диханням.
Марина ще довго стояла на кухні над порожньою коробкою. Вона перевірила дно, шви, плівку, навіть внутрішні згини картону. Нічого. Ні записки, ні чека, ні сліду відправника. Лише запах старого пилу, який уже ніби розповзався по стінах.
Вона зловила себе на тому, що прислухається до вітальні: як дихає свекруха, чи не прокинувся Левко, чи не шкрябає кіт у двері. Усе в квартирі лишалося звичним — холодильник гудів, труби потріскували, за вікном проїхав автобус, — але звичність раптом стала тонкою, ненадійною, мов плівка на воді.
Уранці свекруха зникла. На дивані лишився зім’ятий плед, на столику — недопита вода. Марина подивилася на порожню вітальню і не здивувалася. Віра Степанівна любила зникати, коли емоції ставали надто справжніми.
— Мамо, дивися! — Левко влетів до спальні з ведмедиком у руках. — Я з ним спав, і мене ніхто не потягнув!
— Переможець, — Марина слабо всміхнулася, затягуючи волосся в хвіст. — Ключі взяв? Якщо бабуся не з’явиться після школи, підеш до Матвія.
— А ти знову на зміну?
— Так. Людей не вистачає.
Левко раптом похмурнів.
— Чому ти не можеш просто бути вдома, як інші мами?
Марина затримала долоню на гребінці. Хотілося сказати про гроші, про Тараса, про втому. Але натомість вона відповіла чесніше:
— Бо іноді встигаєш допомогти людині, яка без тебе могла б не зустріти ранок.
На підстанції був порядок, якого бракувало вдома. Тиск, пульс, дихання, доступ до вени, рішення за секунди. Там хаос хоча б підкорявся протоколам. Удома ж усе текло крізь пальці.
Тарасові вона не додзвонилася. Телефон був вимкнений. В офісі їй повідомили, що Інна Сергіївна, секретарка начальника, теж поїхала у відрядження. Навіщо людині, яка нібито лагодить обладнання, особиста секретарка в поїздках, Марина вирішила подумати пізніше. Зараз на неї чекала машина швидкої…
