— Віро Степанівно? — Марина відкинула ведмедика на стіл і підхопила свекруху за лікоть.
Паніка в кімнаті спалахнула відразу, але в Марини насамперед увімкнулася звичка. Липкий піт на чолі, тремтячі пальці, розширені зіниці, збите дихання. Тиск чи гострий напад страху — і те, й інше вимагало не голосінь, а дій.
— Левку, принеси води. Швидко.
— Це наш, — прошепотіла Віра Степанівна, майже повиснувши на невістці. — Наш ведмедик. Він зник тридцять років тому. Господи, хто його надіслав?
Вона пила дрібними ковтками, цокаючи зубами об край склянки, і вода проливалася на її світлу блузку.
— Хто знову поліз у могили? — повторила вона вже не їм, а ніби невидимій людині за власною спиною.
Марина раніше бачила в людей різні напади страху: після аварій, після страшних діагнозів, після раптової смерті поруч. Але цей страх був іншим. Віра Степанівна боялася не іграшки. Вона боялася того, що іграшка знає.
— Ви про що? — Марина насупилася. — Це стара іграшка. Тарас міг знайти її на горищі, купити десь, забрати у знайомих.
— Ні! — Віра Степанівна скрикнула так різко, що Левко здригнувся. — Тарасик із ним не розлучався. Спав, їв, гуляв, тягав за собою всюди. А потім ведмедик зник. Просто зник. Ми думали, загубився на вулиці. Але щоб через стільки років він повернувся доставкою, без імені, без адреси…
Вона замовкла. Левко, скориставшись тим, що дорослі відволіклися, вже стягнув іграшку зі столу й притиснув до грудей.
— Мамо, він дивний, але класний. Можна я його заберу?
— Поклади назад, — надто швидко сказала Марина. — Ми не знаємо, де він був і чим просяк…
