Удома вона поставила коробку в куток передпокою, майже засунула її старою парасолею, ніби так можна було сховати і поїздку, і роздратування, і незрозуміле передчуття. Потім упала на ліжко просто в одязі. Сон накрив її глибоко й без сновидінь, але ненадовго.
Прокинувшись, Марина не відразу зрозуміла, де перебуває. У кімнаті вже лежали сутінки, голова стала важкою, а за дверима передпокою ніби стояло щось чуже й терпляче чекало, коли про нього згадають. Вона згадала раніше, ніж остаточно розплющила очі.
Надвечір пролунав дзвінок. На порозі стояла Віра Степанівна — свіжа, підтягнута, з укладкою і запахом ванільного крему. Вона завжди виглядала так, ніби в її добі є зайві години, недоступні звичайним жінкам.
— Маринонько, ти зовсім розбита, — сказала вона, проходячи на кухню без запрошення. — Знову після зміни відсипалася?
— Після зміни, — Марина провела долонею по обличчю. — І ще Тарас змусив їхати по свою посилку через усе місто.
— Посилку? — свекруха зупинилася так різко, що чашка в її руці ледь не вдарилася об полицю. — Від Тараса? Що там?
— Не знаю. Не відкривала.
Левко, почувши слово «посилка», влетів на кухню.
— Мамо, можна відкрити? Вона величезна! Раптом там робот? Або деталі для справжнього квадрокоптера?
— Це татова річ, — Марина втомлено похитала головою. — Чужого не розпаковують.
Віра Степанівна сплеснула руками. Її цікавість була надто живою, майже жадібною.
— Ой, які формальності між своїми. Скажемо Тарасові, що я наполягла. На мене він не розсердиться. Дитині цікаво, мені теж. Не роби з коробки святиню.
Марина розуміла, що сперечатися треба, але сил на суперечку вже не лишилося. Тарас відправив її на невідомий склад без пояснень — отже, сам позбавив посилку права на таємницю.
— Гаразд. Неси ножиці.
Коробку поставили на стіл. Левко кружляв довкола неї, мов довкола скрині зі скарбами.
Віра Степанівна стояла трохи осторонь, але Марина помітила, як вона весь час дивиться не на коробку, а на руки невістки. У цьому погляді була дивна напруга, ніби свекруха водночас і підганяла, і боялася миті, коли скотч нарешті лусне. На кухні раптом стало надто тихо: навіть чайник, що щойно шумів на плиті, ніби притих.
— А якщо там щось небезпечне? — із захватом прошепотів він. — Секретний прилад?
— Менше фантастики на ніч, — пробурмотіла Марина і розрізала перший шар скотчу.
Картон хруснув. Вона розкрила стулки, зняла пухирчасту плівку й завмерла. Усередині не було ні приладів, ні запчастин, ні документів. На дні лежав старий плюшевий ведмедик.
Колись він, мабуть, був темно-коричневим, але тепер вицвів до кольору сухої кори. Хутро збилося, одне вухо трималося на кількох нитках, одне око було скляне й каламутне, а замість другого хтось давно пришив чорний ґудзик.
— Ведмедик? — Левко витягнув губи. — Татові прислали іграшку?
Марина взяла звіра за лапу. Від нього війнуло старою шафою, пилом і чимось солодким, застояним.
Іграшка була майже невагома, але чомусь рука відразу втомилася її тримати. У потертих швах застряг сірий пил, на животі темніла стара пляма, а криво пришитий ґудзик виглядав так, ніби хтось колись поспішав повернути ведмедикові здатність дивитися.
— Може, помилилися з відправленням. Тут навіть папірця ніякого немає.
Вона сказала це більше для себе, ніж для інших. Помилка була найпростішим поясненням, майже рятівним. Помилка не вимагала згадувати, чому у свекрухи затремтіли губи, чому коробка була безіменною, чому Тарас не попередив, що саме вона везе через усе місто.
Позаду з гуркотом упав стілець. Марина обернулася. Віра Степанівна стояла бліда, з посинілими губами, вчепившись у край столу так, ніби підлога під нею раптом зникла.
— Ні, — прошепотіла вона чужим, сиплим голосом. — Тільки не він…
