Пункт видачі виявився не офісом, а сірими металевими дверима в бічній стіні складу. Жодної вивіски — тільки камера під козирком, облуплена кнопка дзвінка і каламутне скло, за яким горіло тьмяне жовте світло. Марина натиснула кнопку і майже відразу почула клацання замка.
Усередині пахло картоном, дешевою пакувальною плівкою і пилом, який тут не прибирали, а лише переганяли з кутка в куток. За стійкою сидів худий хлопець у толстовці. Він навіть не підвів голови, коли Марина продиктувала код. Документів не попросив, прізвища не уточнив, тільки постукав пальцями по планшету й махнув у бік стрічки.
Марина мало не спитала, чи не має тут бути хоч якоїсь квитанції, але хлопець усім своїм виглядом показував: зайві запитання не передбачені. За його спиною гудів старий обігрівач, десь у глибині складу рипіли двері, і кожен звук у цьому місці здавався не робочим шумом, а обережним попередженням.
За хвилину до неї виїхала коробка — велика, акуратно заклеєна сірим скотчем, без наліпок, без зворотної адреси, без жодної позначки. Для такого розміру вона була дивно легкою.
Вона чекала важкого металевого вантажу, деталей, інструментів, чого завгодно зі світу Тараса — світу гайок, дротів і вічного налагодження. Але всередині ніби лежало повітря. Від цього коробка здавалася не порожньою, а хитрою: ніби її вага ховалася не в руках, а десь за грудиною.
Марина взяла її на руки й відчула новий, зовсім недоречний холодок. Легкість здавалася не зручністю, а попередженням…
