Надвечір палата Арсена стала схожою на невеликий штаб. На тумбочці лежали папки, планшет, роздруківки. Біля стіни стояв високий мовчазний чоловік у костюмі — такий нерухомий, що здавався частиною інтер’єру, доки не зустрічався з тобою поглядом.
— Це Дем’ян, — представив Арсен. — Керує моєю службою безпеки. Знаходить те, що інші навіть шукати бояться.
Дем’ян кивнув.
— Дані, — сказав він спокійно. — Імена, приблизні дати, старі адреси, все.
Марина сіла на край стільця. Арсен дивився тепло й уважно, Дем’ян — холодно, ніби перевіряв кожну її фразу.
— Родина Кравченків. Близько тридцяти років тому. Чоловік — Остап. Дружина — Віра. Старий район, великий будинок. У домі помічниця Меланія. Народила сина від господаря. Дитину записали на Віру, дівчину відкупили або вигнали. Прізвище невідоме.
Дем’ян уже набирав щось у планшеті.
— Віра стверджує, що не пам’ятає прізвища?
— Вона пам’ятає тільки те, що їй зручно.
— Згадає, — сказав Арсен. — Але поки що краще не тиснути. Почнемо з архівів реєстрації та медичних документів. Якщо хлопчика записали на Віру, десь має бути підробка.
Марина подивилася на нього.
— Навіщо вам це? Ви самі після отруєння. У вас свої вороги, розлучення, слідство.
Арсен зняв окуляри й потер перенісся.
— Бо отрута в родині не менш небезпечна, ніж отрута в капсулі. Ви не дали мені померти у вітальні, де мене вже майже поховали. Тепер я повертаю борг.
— Посилка йшла через «Швидкий кур’єр», — сказав Дем’ян. — Служба мутна, працює через тимчасові пункти. Люди вже поїхали по камери. Якщо запис зберігся, побачимо, хто приніс коробку.
Він говорив спокійно, майже безбарвно, але від цього Марині ставало тривожніше. Там, де звичайна людина сказала б «спробуємо», Дем’ян говорив так, ніби результат уже лежить у нього в папці, треба тільки дочекатися, поки його принесуть.
— Якщо це сама Меланія?
— Тридцять років мовчала і раптом надіслала іграшку? — Арсен похитав головою. — Мало щось статися нещодавно. Поштовх. Спалах пам’яті, чиясь смерть, випадкова зустріч.
Марина згадала перев’язану ногу детектива.
— Дем’яне, будьте обережні.
На обличчі охоронця майнула майже усмішка.
— Обережність зазвичай потрібна не мені, а тим, хто приходить до мене.
Додому Марина повернулася пізно. Левка вона лишила в друга ще на ніч, пославшись на чергування. У квартирі було тихо й душно. У передпокої стояли чоловічі черевики з брудними носами. На вішаку висіла куртка Тараса.
Вона впізнала його повернення раніше, ніж побачила його самого: за запахом машинного мастила, холодної вулиці й тютюну, який він обіцяв кинути ще до народження Левка. Цей запах завжди означав одне — розмова буде важкою або її не буде зовсім.
Він повернувся.
У вітальні Тарас сидів на дивані, не знявши взуття. На столику стояла пляшка коньяку. У руках він тримав ведмедика і дивився на нього так, ніби тримав не плюш, а доказ злочину.
Кімната пахла алкоголем, холодним тютюном і мокрою вулицею. На підлозі біля дивана лежала його дорожня сумка, розкрита наполовину, наче він прийшов не додому, а в місце тимчасової зупинки. Ведмедик на його колінах виглядав старшим за їхній шлюб.
— Де ти була? — спитав він, не повертаючись. — Я дзвонив.
— Телефон сів. Ти ж мав затриматися.
— Довелося зірватися через ваші істерики.
Він підвів очі — червоні, запалені, злі й налякані.
— Ти відкрила коробку.
— Ти сам змусив мене її забрати. Не попередив, що всередині сімейне прокляття.
Тарас кинув ведмедика на диван.
— Це саме воно. Прокляття. Мати що сказала?
— Що це твоя іграшка. І що через неї вже ріжуть людей.
Він схопився.
— Кого?
— Детектива, якого вона найняла. Йому розпороли ногу. Для старого ведмедика забагато крові.
Тарас зблід і вчепився пальцями у волосся.
— Дурепа. Я казав їй сидіти тихо.
— Хто казав? Ти? Чи ті, кому ти винен? Твої відрядження ж не про обладнання?
Він завмер.
— Я працюю.
— Де?
— Відпрацьовую борги Остапа. Батька. Він лишив не спадок, а яму і людей, яким не можна сказати «ні».
Тарас вимовив це з такою ненавистю, ніби виплюнув не прізвище, а іржавий цвях. Марина вперше зрозуміла: його поїздки були не просто втечею від дому. Він увесь цей час бігав по колу, яке накреслила за нього мертва людина.
— До чого ведмедик?
Тарас опустився назад на диван.
— У ньому було щось. Тоді. Батько казав — страховка. Потім ведмедик зник разом із нянькою.
— З Меланією.
Він здригнувся.
— Ти знаєш.
— Знаю, що ти її син. І що тебе забрали.
Тарас коротко, зламано всміхнувся.
— Забрали — м’яко сказано. Мене взяли як річ. А Меланію змусили зникнути. Сказали, якщо вона здійме галас, мене віддадуть в інтернат, а її звинуватять у крадіжці.
Марина вперше побачила перед собою не холодного чоловіка, а хлопчика, який виріс серед чужих стін і чужої брехні.
— Але ведмедик порожній. Я дивилася.
— Значить, його розпороли раніше. А нам надіслали оболонку. Чорну мітку.
— Хто?
— Меланія мертва, — глухо сказав Тарас. — Остап подбав.
Кімната ніби стала меншою.
— Він убив її?
— Мати казала, нещасний випадок. Тіло знайшли у воді. Потім я знайшов старі виплати якимось людям. Усе зрозумів.
— І мовчав?
— А що мені було робити? Мені було двадцять. Іти в поліцію? Саджати жінку, яка мене виростила?
Він говорив зло, але за злістю чулося давнє безсилля. Марина зрозуміла, що він багато років вимовляв це запитання всередині себе і щоразу обирав тишу, бо тиша була легшою за дію.
— Вона тебе вкрала.
— Вона врятувала мене від злиднів.
— Вона врятувала себе від порожнечі.
Він ударив кулаком по столу.
— Досить. Ти не знаєш цього світу. Ти лікуєш порізи. А тут були гроші, борги, страх.
— Я знаю людей, у яких є совість, — сказала Марина. — Збирай речі.
— Що?
— Іди. Поки я не зрозумію, наскільки ти в усьому цьому замішаний, поруч із Левком тебе не буде.
Тарас дивився на неї каламутно, зло. Потім схопив пляшку і ведмедика.
— Я піду. Тільки запам’ятай: якщо вони прийдуть по мене, вони прийдуть і по тебе. Ти вже всередині.
Двері грюкнули. Марина лишилася в тиші й раптом почула в цій тиші щось схоже на далекий плач жінки, у якої колись відібрали все…
