Вулиця між новими будинками тонула в мокрих сутінках. Вивіска салону Віри Степанівни блимала рожевими відблисками на асфальті. Поруч темніли двері з табличкою «Приватний детектив».
— Поліції немає, — сказав Ілля, мигцем глянувши у вікно. — Сам постраждалий дзвонив?
— Схоже, — буркнув Степан Юрійович. — Зараз ще виявиться, що він не постраждалий, а гордий.
На ґанку сидів Клим Маркович. Він притискав долоню до стегна, і крізь пальці розповзалася темна пляма. Обличчя було сіре, але погляд лишався злим і ясним.
— Поліцію не викликав, — прохрипів він. — Сам колись в органах служив. Знаю цю музику: папірці, питання, потім ліцензію перевірять. Просто обробіть.
— Чудовий план, — Марина присіла перед ним, оцінюючи кров. — Вам у травматологію. Я можу тимчасово обробити й стягнути краї, але до хірурга все одно доведеться.
— Затягніть в офіс. Буде вже не на вулиці.
Він спробував підвестися, але нога підвела. Марина підставила плече. Від нього пахло тютюном, старою шкірою і свіжою кров’ю.
У кабінеті все було перевернуте. Стілець лежав на боці, папери розсипалися по підлозі, аптечка була відкрита. Приходили не на розмову.
На підлозі темніли сліди брудного взуття. Одна шухляда столу була висунута до кінця, інша перекошена, наче її смикнули надто різко. Марина не стала питати, що шукали: відповідь і без того лежала в повітрі поруч із запахом крові.
— На диван. Штанину ріжу.
Рана виявилася довгою, рваною, але неглибокою. Так б’ють, коли хочуть не вбити, а попередити, що рука вже поруч.
— Знеболю і накладу тимчасову пов’язку, — сказала Марина.
— Без героїзму ніяк?
— Обійдетеся без нього.
Поки вона промивала рану і стягувала краї стерильними смужками, детектив дивився в стелю, стискаючи зуби. На вилицях ходили жовна.
— Це через мою свекруху? — спитала Марина.
— Віра Кравченко любить вважати себе святою, — видихнув він. — Але минуле кусається сильніше, ніж вона думала.
— Хто вас ударив?
— Двоє. Маски. Швидко. Сказали: забудь ведмедика і стару. Інакше наступний ніж увійде глибше.
Марина завмерла з пінцетом.
— Що такого в цьому ведмедику?
— Якби ж просто плюш. Ваша свекруха розповіла мені не історію, а вітрину. За нею бруд.
— Що ви знайшли?
— Стару сусідку. Колишню акушерку. Віра ніколи не народжувала. А хлопчик у неї з’явився.
Він сказав це без натиску, майже втомлено. Але Марина відчула, ніби хтось різко відчинив вікно в мороз: усе звичне, сімейне, роками поставлене на місця, раптом укрилося крижаною тріщиною.
У Марини на мить потемніло в очах.
— Тарас прийомний?
— Гірше. У домі була помічниця — Меланія. Молода, сільська. Завагітніла від господаря, Остапа. Народила сина. Віра забрала дитину, а дівчину вигнали. Або зробили так, щоб вона зникла.
Слова падали важко, ламаючи звичну картинку родини.
— Значить, Тарас…
— Син Меланії. І тепер через тридцять років хтось повертає його іграшку. Випадковістю тут не пахне.
— Це вона?
— Вона або той, хто знає, що з нею сталося.
Марина закріпила пов’язку. Руки працювали рівно, але всередині все тремтіло.
— Вам потрібен лікар, антибіотик і перев’язки. Від госпіталізації відмовляєтеся — тоді хоча б підпишіть відмову, а завтра до хірурга без розмов.
— А вам — триматися подалі. Я з цієї справи виходжу. Жити хочеться. Ті, хто приходив, не жартують.
Надворі Степан Юрійович курив біля капота.
— Ну?
— Подряпався на будівництві, — збрехала Марина. — Додому хочу.
Але вдома вона не спала. Лежала в темряві й чула, як за стіною гуде місто. У голові звучало: «Віра ніколи не народжувала». Тарас усе життя був чужим у власній родині. Може, тому між ним і матір’ю завжди тяглася тонка фальшива нитка — натягнута до дзвону.
На світанку Марина поїхала до свекрухи. Віра Степанівна відчинила не відразу. Без макіяжу, в шовковому халаті, вона виглядала старою і наляканою, ніби звична маска сповзла за ніч.
— Марино? Що сталося? З Тарасом? З Левком?
— З Левком усе добре. Він у друга. Нам треба поговорити.
Марина пройшла на кухню, не роззуваючись, і сіла за стіл, де недавно лежав ведмедик.
— Кави? — заметушилася свекруха.
— Не треба. Хто така Меланія?
Чашка вислизнула з рук Віри Степанівни і розбилася об кахель. Вона не подивилася на уламки. Тільки вчепилася в стільницю.
— Звідки ти…
— Детектива порізали за те, що він дізнався забагато. Досить. Тарас — син Меланії?
Свекруха опустилася на стілець, ніби з неї вийняли жорсткий каркас.
— Так, — сказала вона майже без голосу. — Він син Меланії й Остапа. Мого чоловіка.
— І ви забрали його.
— Я врятувала його! — Віра Степанівна раптом підвела голову. — Ти не розумієш. Мені сказали, що дітей у мене не буде. Остап хотів спадкоємця. Він привів цю дівчину як помічницю, а сам спав із нею за стіною. Я терпіла. Все терпіла заради сім’ї.
У її голосі змішалися давня образа і звичне самовиправдання. Марина бачила: свекруха розповідала це не вперше. Напевно, вона повторювала цю версію самій собі роками, поки в ній не лишилося місця для чужого болю.
— Заради сім’ї, в якій ваш чоловік ділив дім з іншою жінкою?
— Коли вона народила, я побачила хлопчика і зрозуміла: він мій. Меланія була проста, бідна. Що вона могла йому дати? Ми дали прізвище, освіту, майбутнє.
— Ви вкрали дитину.
Слова прозвучали тихо, але Віра Степанівна відсахнулася, ніби Марина вдарила її. На секунду кухня стала такою самою, як у вечір із коробкою: тісною, душною і повною того, що більше не можна ховати.
— Ми домовилися! Остап заплатив їй. Вона поїхала сама.
— А ведмедик?
Свекруха зіщулилася.
— За кілька років вона з’явилася в парку. Підійшла до візочка, сунула іграшку. Тарасик заплакав. Я покликала охорону. Її прогнали. Ведмедика я хотіла викинути, але не змогла. Сховала. Потім він зник.
— Тепер повернувся.
— Значить, вона теж, — прошепотіла Віра Степанівна. — Або хтось від неї. Вони знають про Левка.
Марина дивилася на неї і не відчувала жалю. Уся доглянута сімейна легенда виявилася збудованою на чужому молоці, чужих сльозах і грошах.
— Тарас знає?
— Ні! Він вважає мене матір’ю. Якщо дізнається, зненавидить. Марино, мовчи. Заради дитини. Заради сім’ї.
— Якої сім’ї? Тієї, де брехня тримає стіни замість цегли?
— Він любить тебе. Він просто складний.
— Він зламаний. І ви ламали його все життя.
Марина підвелася.
— Зараз я йому не скажу. Не заради вас — заради Левка. Але відправника ми знайдемо. І якщо це Меланія, вона має пояснити, чому повернулася таким способом.
Надворі починався дощ. Марина дістала візитівку Арсена.
— Ваша пропозиція допомоги ще діє? — спитала вона, коли він відповів.
— Для вас — так. Що сталося?
— Треба знайти людину. І потрібні ті, хто не боїться ножів і старих таємниць.
— Диктуйте, — сказав Арсен. — Підключу охорону…
