Уранці Марина підвелася розбитою. Чергування було лише наступного дня, але диспетчерка попросила вийти на пів ставки замість захворілої колеги, і Марина погодилася майже відразу. Лишатися вдома з ведмедиком, коробкою і думками було гірше за будь-яку зміну.
Перед підстанцією вона зайшла в токсикологію. Арсен виглядав уже живим: сірість зникла, лишилася болісна блідість. Він сидів у ліжку, обкладений подушками, і друкував щось у ноутбуці. Окуляри в тонкій оправі робили його не схожим на власника великого бізнесу — радше на викладача, який затримався після лекції.
— Марино Андріївно, — він усміхнувся. — Я думав зустріти вас при краватці, але медсестри визнали це знущанням з організму.
— Краватки при вашому стані заборонені, — сказала вона, сідаючи. — Як ви?
— Схоже, лишуся тут ще на радість персоналу. Лікарі кажуть, мені пощастило. Або в мене вкрай наполегливий янгол-охоронець із втомленим поглядом.
Марина мимоволі всміхнулася. Комплімент був незграбний, але теплий. Тарас давно не вимовляв нічого, що зігрівало б, а не ранило.
— Слідство приходило?
— Так. Молодий слідчий, очі горять. Їжу, ліки, вітаміни з дому забрали. Яна влаштувала сцену, але зрештою відкрила всі шафи.
— Знайшли?
— У вітамінниці. Кілька капсул виглядали як звичайні, а всередині була та сама гидота. Мене обережно годували отрутою щоранку.
— Доступ у кого був?
— У Яни. У хатньої робітниці. Але хатня робітниця зі мною десять років, вона мене виходжувала після грипу. А Яна…
Він замовк, дивлячись у вікно.
— Сама отрута не така страшна. Страшніше інше: зрозуміти, що людина поруч із тобою подає вранці воду й усміхається, знаючи, що в цій воді твоя смерть.
Він говорив без театральності, майже буденно, і від того слова звучали важче. Марина раптом подумала, що зрада завжди тихіша за крик. Вона приходить із чашкою, з таблеткою, зі звичною фразою «я затримаюся».
— Мені шкода.
— Це дорогий урок. Зате ясний.
Він уважно подивився на неї.
— А у вас обличчя людини, якій теж щось підсипають. Не в склянку, то в життя.
Марина здригнулася.
— Сімейне. Чоловік поїхав, дивна посилка, свекруха на межі, дитина закохалася в запиленого ведмедика.
— Я ваш боржник. Потрібні юристи, охорона, люди, які вміють знаходити те, що ховають, — скажіть.
— Дякую. Поки що справляюся.
— «Поки що» зазвичай означає, що біда вже стоїть у передпокої.
Він дістав візитівку і написав на ній номер від руки.
— Особистий. Дзвоніть будь-коли. Навіть якщо треба буде просто сказати вголос, що в домі з’явилася дивна коробка.
Марина взяла картку. Щільний папір чомусь здався теплим.
Вона не збиралася користуватися цим номером. Принаймні так сказала собі одразу. Але візитівка все одно лягла не в сумку, де губляться чеки й ключі, а у внутрішню кишеню куртки, ближче до тіла. Іноді людина приймає допомогу раніше, ніж зізнається собі в цьому.
— Одужуйте, Арсене Тимофійовичу.
— Для вас — Арсен.
Вона вийшла в коридор, стискаючи візитівку, і не встигла прибрати її до кишені, як надійшло повідомлення від диспетчерки: ножове поранення, адреса біля салону свекрухи, поруч із дверима приватного детектива.
Марина зупинилася. Детектив, Віра Степанівна, ведмедик — усе вже не просто збігалося, а затягувалося у вузол…
