У квартирі Марини стояла задуха. Вона розчинила кватирку, але замість свіжості до кімнати увійшли шум проспекту і запах мокрого асфальту. Порожня коробка все ще стирчала біля стіни в передпокої, наче нагадування про те, що чужі таємниці іноді займають надто багато місця.
Ведмедик остаточно оселився в дитячій. Левко тягав його за собою, саджав поруч із тарілкою, клав спати, навіть намагався годувати кашею. Марину це дратувало сильніше, ніж мало б. Від плюшу пахло затхлим пилом, ґудзикове око здавалося живим, а скляне ніби дивилося вбік і водночас просто на неї. Персик теж змінився: оминав дитячу дугою, шипів, якщо син підносив до нього іграшку, і ховався під крісло.
Марина намагалася сміятися із себе. Медикиня, доросла жінка, мати — і раптом боїться старого плюшу. Але сміх не виходив. У цій іграшці було надто багато чужого мовчання, і мовчання це не хотіло лишатися річчю.
— Прибери його хоча б із дивана, — сказала Марина, коли Левко посадив ведмедика дивитися мультфільм. — Будь ласка.
— Мамо, ну він же татів. Значить, наш майже родич.
— Він пилом набитий. У тебе почнеться алергія.
Телефон завібрував. Тарас.
— Нарешті. Ти де?
— Отримала? — спитав він замість привітання. Голос був глухий, ніби він говорив із порожнього ангара.
— Отримала. Тарасе, що це за безумство? Старий ведмедик. Твоїй матері стало зле, коли вона його побачила. Вона сказала, що це твоя іграшка, яка зникла тридцять років тому.
У слухавці стало тихо. Марина чула тільки його нерівне дихання.
— Мама була у вас?
— Була. І ледь не впала. Хто надіслав коробку? Чому немає адреси?
— Не лізь. Коробку викинь. Ведмедика сховай. Я приїду і розберуся.
— Сховай? Левко з ним грається.
— Забери! — Тарас закричав так різко, що Марина відсунула телефон. — Негайно забери в нього. Це не іграшка.
— Тоді що це? Тарасе, у що ти мене втягнув?
— Я сказав, прибери. І матері не дозволяй влаштовувати спектаклі. У мене проблеми.
— У тебе вони завжди. Тільки тепер твої проблеми сплять поруч із моєю дитиною.
— Зв’язок зникає, — буркнув він і відключився.
Марина кілька секунд стояла нерухомо. Не іграшка. Слова осіли в кімнаті, як пил. Вона зайшла до дитячої. Левко вже спав, обійнявши ведмедика. Плюшева морда лежала біля його щоки, і в світлі нічника кривий рот здавався не жалюгідним, а насмішкуватим.
Марина потяглася, щоб забрати звіра. Тієї ж миті Персик на підвіконні видав низьке протяжне виття. Кіт дивився не на Марину, а на ведмедика.
Рука сама відсмикнулася. Страх був безглуздий, але липкий і справжній.
— Спи, — прошепотіла вона синові, поправляючи ковдру. — Завтра вирішимо.
Уночі їй снилося, що ведмедик ходить квартирою. Лапи ступали безшумно, але всередині нього шаруділи старі тирса. Він щось шукав. Або когось…
