Уранці зателефонував Дем’ян.
— Марино Андріївно, запис знайшли. Камера пункту видачі погана, але видно людину, яка принесла коробку.
— Хто?
— Жінка. Капюшон, окуляри, маска. Вік не визначити. Але хода характерна: ліва нога погано працює. Стара травма або протез.
Марина перебрала в пам’яті обличчя знайомих. Ніхто не підходив.
— На стійці лишився відбиток. У кримінальних базах збігів немає, зате знайшлася стара дактилоскопічна карта у справі невпізнаної пацієнтки. П’ять років тому її після аварії доправили до приміської клініки.
— Аварії?
— Збили на трасі. Водій утік. Жінка вижила, але втратила пам’ять. Потім її перевели до соціального притулку. Там називали Марою. Тиждень тому вона зникла.
— Меланія, — прошепотіла Марина.
— Тарас казав, що вона мертва?
— Так. Що втопилася.
— Помилки з тілами з води трапляються. Якщо це Меланія, вона повернулася не по іграшку.
— По сина.
— Або по тих, хто позбавив її життя.
— Тарас пішов уночі. Забрав ведмедика.
— Погано. Для неї це маяк. Де він може бути?
— Не знаю. Він був п’яний. Готель, бар, старі знайомі.
— Знайдемо. До вас їде охорона. Не сперечайтеся. Це заради Левка.
Марина поклала слухавку. Усе складалося в страшну картину: жінка, яку намагалися прибрати, вижила, втратила пам’ять, прожила роки без імені, а потім згадала. І підняла з дна не лише себе, а й біль.
На кухні було світло й тихо. Чайник, залишений із ранку, холонув на плиті. Ця побутова нерухомість здавалася знущальною: десь містом ходила жінка-привид, Тарас зник із ведмедиком, а в Марини на столі стояла чашка з недопитим чаєм.
Тарас не відповідав. Тоді Марина набрала свекруху.
— Віро Степанівно, замкніть двері й нікого не впускайте, — сказала вона відразу. — Меланія жива.
На тому кінці пролунав важкий глухий удар, ніби телефон випав разом із людиною…
