Дорога до свекрухи минула як у тумані. Таксі їхало болісно повільно, світлофори здавалися знущанням, місто — суцільною стіною. Марина не пам’ятала, як розплатилася і злетіла сходами.
Двері квартири були незамкнені. У передпокої горіло світло. Тиша стояла така щільна, що чути було, як цокає годинник.
Марина відразу відчула запах ліків і дорогих парфумів — звичний запах цієї квартири, тільки тепер у ньому не було господарської впевненості. Усе виглядало акуратно: капці рівно біля стіни, сумка на тумбі, ключі в блюдці. Від цього ставало страшніше.
— Віро Степанівно!
Відповіді не було.
Свекруха лежала на килимі у вітальні, підігнувши руку. Поруч валявся телефон, із динаміка тяглися короткі гудки. Марина впала поруч навколішки. Пульс частий, ниткоподібний. Дихання поверхове. Тиск, найімовірніше, злетів. На тлі стресу могла початися транзиторна ішемічна атака.
— Дихайте, — сказала Марина, хоча Віра Степанівна була непритомна. — Дихайте.
Вона викликала бригаду, назвала адресу, симптоми, код під’їзду. Знайшла аптечку, тонометр, ампули, зробила укол. Руки працювали рівно: панікувати було ніколи.
За кілька хвилин свекруха розплющила очі. Погляд блукав.
— Вона тут, — прошепотіла Віра Степанівна, вчепившись у руку Марини. — Я бачила з вікна.
— Кого?
— Жінку в плащі. Шкутильгала. Стояла біля під’їзду і дивилася на вікна. Це Меланія. Вона прийшла по мене.
— Не по вас. По сина, якого ви забрали. І по відповідь, чому ваш чоловік намагався її знищити.
Віра Степанівна заплакала некрасиво, з підвиванням.
— Остап казав, що інакше не можна. Вона хотіла все розповісти його партнерам. Він сказав, що її тільки налякають, вона поїде. Потім сказав — нещасний випадок, знайшли у воді. Я вірила. Хотіла вірити.
— Ви хотіли зберегти своє життя зручним, — сказала Марина. — Це інше.
— Тарас знає?
— Достатньо.
Марина не стала пояснювати, скільки саме. У цій історії «достатньо» вже означало занадто багато: достатньо, щоб зруйнувати дім, достатньо, щоб перестати вірити словам, достатньо, щоб старий ведмедик перестав бути іграшкою.
— Ми всі боялися Остапа. Навіть після смерті він ніби лишався тут.
Приїхала бригада. Марина передала стан, препарати і відмовилася їхати зі свекрухою. У неї була інша біда.
Надворі двір був порожній. Вітер гнав по мокрому асфальту листя. Але відчуття чужого погляду трималося до самого таксі.
Подзвонив Дем’ян.
— Ми знайшли Тараса. Старий річковий порт. Сидить на пірсі, п’є. Схоже, чекає когось.
— Я їду.
— Люди спостерігають, поки не втручаються. Арсен Тимофійович вважає, що родині треба дати поговорити, якщо загрози немає.
— До біса філософію. Якщо Меланія там, вона може вбити його.
Старий порт виглядав місцем, де вмирають кораблі. Іржаві баржі, напівзатоплені катери, крани, схожі на кістки давніх звірів. Пахло мазутом, тванню і порожнечею.
Тут кожен звук розносився далеко: краплі зривалися із залізних балок, вода важко ляпала об бетон, десь рипів погано зачинений люк. Марина йшла швидко, але їй здавалося, що ноги грузнуть у сирому повітрі.
Тарас сидів на краю пірса, звісивши ноги над чорною водою. Поруч стояла пляшка. Ведмедик лежав у нього на колінах, мокрий від мжички, уткнувшись мордою в куртку.
Він був п’яний, але не втрачений. Алкоголь зняв лише верхній шар страху, лишивши під ним чорну тугу.
— Ну що, брате, — бурмотів він, гладячи плюшеву голову. — Ти повернувся, а я так і лишився там само…
