Я випадково принесла додому посилку чоловіка і лише після розпакування зрозуміла, чому він приховував її від мене

Дорога до свекрухи минула як у тумані. Таксі їхало болісно повільно, світлофори здавалися знущанням, місто — суцільною стіною. Марина не пам’ятала, як розплатилася і злетіла сходами.

Двері квартири були незамкнені. У передпокої горіло світло. Тиша стояла така щільна, що чути було, як цокає годинник.

Марина відразу відчула запах ліків і дорогих парфумів — звичний запах цієї квартири, тільки тепер у ньому не було господарської впевненості. Усе виглядало акуратно: капці рівно біля стіни, сумка на тумбі, ключі в блюдці. Від цього ставало страшніше.

— Віро Степанівно!

Відповіді не було.

Свекруха лежала на килимі у вітальні, підігнувши руку. Поруч валявся телефон, із динаміка тяглися короткі гудки. Марина впала поруч навколішки. Пульс частий, ниткоподібний. Дихання поверхове. Тиск, найімовірніше, злетів. На тлі стресу могла початися транзиторна ішемічна атака.

— Дихайте, — сказала Марина, хоча Віра Степанівна була непритомна. — Дихайте.

Вона викликала бригаду, назвала адресу, симптоми, код під’їзду. Знайшла аптечку, тонометр, ампули, зробила укол. Руки працювали рівно: панікувати було ніколи.

За кілька хвилин свекруха розплющила очі. Погляд блукав.

— Вона тут, — прошепотіла Віра Степанівна, вчепившись у руку Марини. — Я бачила з вікна.

— Кого?

— Жінку в плащі. Шкутильгала. Стояла біля під’їзду і дивилася на вікна. Це Меланія. Вона прийшла по мене.

— Не по вас. По сина, якого ви забрали. І по відповідь, чому ваш чоловік намагався її знищити.

Віра Степанівна заплакала некрасиво, з підвиванням.

— Остап казав, що інакше не можна. Вона хотіла все розповісти його партнерам. Він сказав, що її тільки налякають, вона поїде. Потім сказав — нещасний випадок, знайшли у воді. Я вірила. Хотіла вірити.

— Ви хотіли зберегти своє життя зручним, — сказала Марина. — Це інше.

— Тарас знає?

— Достатньо.

Марина не стала пояснювати, скільки саме. У цій історії «достатньо» вже означало занадто багато: достатньо, щоб зруйнувати дім, достатньо, щоб перестати вірити словам, достатньо, щоб старий ведмедик перестав бути іграшкою.

— Ми всі боялися Остапа. Навіть після смерті він ніби лишався тут.

Приїхала бригада. Марина передала стан, препарати і відмовилася їхати зі свекрухою. У неї була інша біда.

Надворі двір був порожній. Вітер гнав по мокрому асфальту листя. Але відчуття чужого погляду трималося до самого таксі.

Подзвонив Дем’ян.

— Ми знайшли Тараса. Старий річковий порт. Сидить на пірсі, п’є. Схоже, чекає когось.

— Я їду.

— Люди спостерігають, поки не втручаються. Арсен Тимофійович вважає, що родині треба дати поговорити, якщо загрози немає.

— До біса філософію. Якщо Меланія там, вона може вбити його.

Старий порт виглядав місцем, де вмирають кораблі. Іржаві баржі, напівзатоплені катери, крани, схожі на кістки давніх звірів. Пахло мазутом, тванню і порожнечею.

Тут кожен звук розносився далеко: краплі зривалися із залізних балок, вода важко ляпала об бетон, десь рипів погано зачинений люк. Марина йшла швидко, але їй здавалося, що ноги грузнуть у сирому повітрі.

Тарас сидів на краю пірса, звісивши ноги над чорною водою. Поруч стояла пляшка. Ведмедик лежав у нього на колінах, мокрий від мжички, уткнувшись мордою в куртку.

Він був п’яний, але не втрачений. Алкоголь зняв лише верхній шар страху, лишивши під ним чорну тугу.