Кроки за спиною він почув, але не обернувся. Вирішив, що це Марина прийшла добивати його правдою.
— Іди, — кинув він. — Я не повернуся. Нікуди.
— Я прийшла не по дім.
Голос був жіночий, низький, із хрипотою, ніби колись зв’язки пошкодив вогонь або вода. Тарас завмер і повільно повернув голову.
За кілька кроків стояла жінка в сірому плащі. Капюшон закривав обличчя, рука стискала тростину. Ліву ногу вона підволікала, ніби та слухалася крізь біль.
— Хто ви? — спитав він, уже знаючи відповідь тілом.
Жінка підійшла ближче.
— Не впізнаєш, Тарасику?
Вона відкинула капюшон. Обличчя перетинав старий білий шрам, через який рот здавався кривим. Але очі — сірі із зеленими цяточками — Тарас бачив щоранку в дзеркалі.
— Меланія, — видихнув він. — Ти мертва.
Ім’я прозвучало так, ніби він не вимовив його, а випустив із замкненої шухляди. Воно було чужим і рідним водночас, забороненим, брудним, рятівним. Мокре повітря ніби стало густішим довкола них.
— Остап багато чого вмів говорити. Думав, машина на трасі надійна. Потім вода надійніша. Але я випливла. Тільки пам’ять лишила на дні.
Вона наблизилася. Тарас притиснув ведмедика до грудей.
— Що тобі треба? Грошей немає. Усе пішло на борги батька.
— Мені не потрібні його гроші. Вони кров’ю пахнуть.
— Тоді що?
— Подивитися, що виросло з мого сина. І помститися, якщо там нічого не лишилося.
— Хочеш убити мене?
Меланія довго дивилася на нього.
— Я пам’ятала тебе маленьким. Ти любив казки. А виріс у домі людожерів.
Від цих слів у Тараса здригнулося обличчя. Він не пам’ятав її рук, не пам’ятав голосу, не пам’ятав молока й колискових, але чомусь саме зараз відчув утрату так гостро, ніби її відібрали не тридцять років тому, а хвилину тому на цьому мокрому пірсі.
— Я був дитиною! — голос Тараса зірвався. — Мене забрали. Що я міг зробити?
— Тоді нічого. Потім міг стати людиною.
Він зблід іще дужче, ніж від холоду.
— Ти став схожим на нього. Бігаєш, ховаєшся, лишаєш жінку розгрібати твій бруд.
— Марину не чіпай.
— Вона сильніша за тебе. Вона людей рятує, а ти тільки ховаєшся.
Тарас підвівся, похитнувшись.
— Навіщо надіслала ведмедика?
— Хотіла розбудити. Або переконатися, що будити вже нічого.
Вона простягнула руку.
— Віддай.
— Навіщо?
— Це єдине, що лишилося в мене від тих днів, коли я ще була жива.
Тарас подивився на іграшку, потім на її обличчя, тростину, тремтячі пальці. І зрозумів: ведмедик ніколи не належав йому цілком. Це була частина її материнства, вкрадена разом із ним.
Усе життя, яке він вважав своїм, раптом виявилося складеним із чужих рішень: хтось записав його в іншу родину, хтось сховав правду, хтось змусив справжню матір зникнути. І тільки цей старий, негарний ведмедик якимось дивом пам’ятав усе чесніше за людей.
Він простягнув ведмедика. Меланія притиснула його до грудей і заплющила очі. На секунду вона перестала бути примарою і стала просто жінкою, якій повернули бодай плюшевий уламок її життя.
— Прощавай, Тарасику.
— Стій! І це все? Ти підеш?
— Про що нам говорити? Ти чужий. У тебе життя, у мене уламки. Живи, якщо зможеш.
У цю мить на пірс вибігла Марина. За нею йшли двоє людей Дем’яна.
— Тарасе!
Меланія сіпнулася, побачила охорону і ступила до краю.
— Не підходьте!
— Ми не завдамо вам шкоди, — Марина підняла долоні. — Ми знаємо правду. Остапа більше немає. Вам нічого боятися.
— Мені давно нічого боятися. Я тридцять років як мертва.
Вона відступила ще на крок. Підошва ковзнула по мокрому бетону…
