Я випадково принесла додому посилку чоловіка і лише після розпакування зрозуміла, чому він приховував її від мене

— Ні! — Тарас кинувся вперед.

Він схопив Меланію за руку в ту мить, коли вона втратила рівновагу. Ривок виявився надто сильним. Ноги Тараса поїхали по мокрому краю, і обоє впали у воду.

Крик Марини перекрив вітер.

Вода вдарила крижаною стіною. Вона була важка, чорна, в’язка, як рідкий метал. Тарас захлинувся, втратив верх і низ, але пальці все ще тримали зап’ясток Меланії.

Вона не боролася. Тільки йшла вниз, ніби давно погодилася з глибиною. Намоклий ведмедик хитнувся поруч темною плямою.

Тарас гріб однією рукою. Одяг тягнув до дна, легені палали. У голові була одна думка: не відпустити. Хай усе вкрадене, зіпсоване, обмануте — зараз він не відпустить.

Йому здавалося, що разом із її зап’ястком він тримає і власний останній шанс не стати продовженням Остапа. Вода била по обличчю, забирала сили, але пальці не розтискалися.

Чиїсь руки схопили його за комір. Ривок угору. Повітря обпекло горло, він закашлявся.

— Тримаю! Другу тягніть! — гаркнув хтось.

Їх витягли на бетон мокрими, важкими, тремтячими. Марина впала поруч навколішки. Меланія лежала без сил, ведмедик валявся біля її плеча.

Марина перевірила дихання, пульс, зіниці.

— Жива. Переохолодження, шок. У машину, швидко.

Меланія розплющила очі й подивилася на Тараса. Люті в її погляді вже не було, тільки втома.

— Навіщо? — прошепотіла вона.

Тарас сидів на бетоні, цокаючи зубами.

— Я не Остап. Я не вбивця.

Марина накрила його пледом.