У салоні швидкої було спекотно. Пічка гнала повітря на повну, пахло річковою водою, мокрою шерстю і ліками. Меланія лежала під термоковдрою, губи в неї лишалися синіми, сиві пасма прилипли до пошрамованого обличчя. Але ведмедика вона тримала так міцно, що навіть фельдшер, ставлячи катетер, не зміг розтиснути їй пальці.
Тарас сидів навпроти, загорнувшись у плед. Його трясло крупно — вже не тільки від холоду. Він ніби вперше побачив прірву, над якою стояв усе життя.
Вода стікала з його волосся на комір лікарняного простирадла, в яке його нашвидкуруч загорнули. Він дивився на Меланію і не наважувався назвати її матір’ю вголос. Слово було надто великим, надто новим, надто болючим.
Марина мовчки працювала: тиск, сатурація, укол, крапельниця. Рухи були точні, але погляд раз у раз повертався до чоловіка.
У цьому тісному салоні, серед металевих шафок і запаху антисептика, їхня сімейна катастрофа раптом стала частиною її звичної роботи. Тільки цього разу пацієнтами були не чужі люди, а ті, чий біль давно жив у неї вдома.
— Ти як?
— Жити буду, — вичавив він крізь цокіт зубів. — Вона?
— Серце міцне. Викарабкається.
Тарас відвернувся до вікна, де розмазувалися міські вогні.
— Я думав, вона потягне мене. Коли ми падали, вона ніби не хотіла спливати. Наче я був частиною того, що вона вирішила забрати із собою.
— Ти витяг її.
— Нас обох. Уперше не тому, що мати веліла, не тому, що батько лишив борги. Просто тому, що інакше не можна.
Марина сіла поруч і накрила його крижану руку своєю.
— Ти мене ненавидиш? — спитав він.
— Я ненавиджу брехню. І те, що ти ховав нас у цій брехні разом із собою. Тебе я довго жаліла. Сьогодні жалю менше. З’явилася повага. Решта — потім.
Біля приймального покою двері розчинилися. Меланію повезли в реанімацію. Тараса відправили на огляд, але він невдовзі втік з оглядової і знайшов Марину біля автомата з кавою.
— Мені треба до неї.
— До Меланії не пустять. Вона під препаратами.
— До Віри. Вона тут?
— Кардіологія, третій поверх. Тільки не чекай каяття.
— Мені не потрібна її сповідь. Мені потрібна крапка.
Палата Віри Степанівни була окремою. Навіть хворобу вона намагалася переносити в комфорті. Вона лежала на подушках із журналом у руках, але сторінок не перегортала.
Коли увійшов Тарас — мокрий, у лікарняному одязі, з сірим обличчям, — журнал упав на ковдру.
— Тарасику… Ти живий. Марина сказала жахливе. Ти був із цією божевільною?
— З моєю матір’ю, — спокійно відповів він і сів біля дверей.
Віра Степанівна зблідла.
— Я твоя мати. Я тебе виростила. Ночами сиділа поруч, коли ти хворів. Я дала тобі все.
— Ти дала мені брехню.
Віра Степанівна відкрила рота, але не знайшла звичної фрази. Раніше вона могла сховатися за словами «я ж мати», «я старалася», «я заради тебе». Тепер усі ці слова звучали б порожньо, і вона сама це почула.
Він говорив тихо, і це лякало її більше за крик.
— Ти купила мене. А коли жінка, яка народила мене, спробувала повернути своє, ти дозволила Остапові стерти її з життя.
— Це було заради тебе! Що вона могла тобі дати? Злидні? Хвору ногу? Божевілля?
— Правду. Мені б вистачило.
— Ми дали тобі ім’я, освіту, майбутнє.
— Ви дали борги, страх і обов’язок бути вдячним за власну клітку.
Віра Степанівна простягнула до нього руки.
— Синочку, пробач. Ми поїдемо, почнемо спочатку. Тільки ти і я.
Тарас підвівся.
— Ні. Я лишаюся з Мариною і Левком, якщо вони дозволять. А ти лишишся зі своїм минулим. Я не тягатиму тебе по судах. Не тому, що пробачив, а тому, що не хочу більше жити вашим брудом. Але бачити тебе я не хочу.
— Ти покинеш мене хвору?
— Я звільняю тебе від потреби брехати мені щодня.
Він вийшов, не озирнувшись на її ридання. У коридорі притулився чолом до холодної стіни. Біль був сильний, як свіжий розріз. Але за ним уперше з’явилося інше відчуття — повітря. Його власне, не взяте в борг…
