За два дні в переговорній при клініці, де Арсен облаштував тимчасовий кабінет, зібралися Марина, Тарас, Дем’ян і сам Арсен. Гончаренко виглядав іще блідим, але погляд був ясний. Дем’ян стояв поруч нерухомо, як стіна, що вміє думати.
— Підіб’ємо підсумок, — сказав Арсен, постукуючи ручкою по столу. — Юридично все заплутано. Меланія, вона ж Мара в документах притулку, відновлена як особа. Архіви піднято, медичні нестиковки знайдено. Довести викрадення дитини через тридцять років важко. Питання — чи треба?
Він подивився на Тараса.
— Ні, — відповів той. — Меланія не хоче суду. Вона хоче тиші.
Він говорив повільно, ніби перевіряв кожне слово на вагу. Ще недавно він кинувся б у суперечку, у виправдання, у злість. Тепер же в ньому з’явилася незвична обережність: він почав розуміти, що чужий біль не можна закрити гучним рішенням.
— Розумно. Реабілітацію я організував. Нога, пам’ять, нерви — все потребує часу. Рахунок закрито, не обговорюється.
— Дякую, — сказала Марина. — Але куди їй потім?
Тарас стиснув її руку.
— У неї є син. Ми знайшли невеликий будинок за містом, недалеко від нас. Якщо вона захоче, зможе бачити Левка. І якщо він захоче.
— Він уже хоче, — Марина вперше за багато днів усміхнулася легко. — Сказав, що бабуся з ведмедиком звучить як справжня казка.
— Про ведмедика, — Арсен відкрив шухляду і дістав плюшевого звіра. Іграшку висушили, почистили, вухо пришили. Старим він бути не перестав, але тепер виглядав не жалюгідно, а гідно.
— Дем’ян перевірив його. Усередині нічого. Ні документів, ні ключів, ні коштовностей. Тільки тирса.
Тарас гірко всміхнувся.
— Остап збрехав навіть тут. Страховка, таємниця… А всередині порожнеча.
— Іноді річ — просто річ, — сказав Арсен. — Але люди роблять її значущою. Цей ведмедик повернув вам матір. І, можливо, вас самого. Для порожньої іграшки непогана робота.
Він простягнув ведмедика Тарасові.
— Бережіть. Свідків краще не втрачати.
Надворі був сонячний полудень. Старий сніг танув біля бордюрів сірою кашею, повітря пахло вологою землею і майбутнім теплом. Тарас ніс ведмедика під пахвою. Марина йшла поруч — не притискаючись, але й не відсторонюючись. Між ними лишалася відстань. За два дні не зникають роки мовчання. Але крига скресла.
— Я звільнився, — сказав Тарас.
— З налагодження обладнання?
— З нього. Досить поїздок, боргів і брехні. Арсен запропонував роботу в технічному відділі. Справжню. З нормальним графіком. Буду вдома вечорами.
— Дивися, ще набриднути встигнеш.
— Постараюся не одразу.
Біля машини він зупинився, подивився на ведмедика, потім на Марину.
— Заберемо Левка зі школи? Поїдемо в парк. Купимо морозиво.
— У тебе під пахвою старий ведмедик. Люди дивитимуться.
— Хай дивляться. Це мій ведмедик. І моя сім’я.
Він відчинив перед нею дверцята — жест простий, майже забутий. Марина затрималася, дивлячись у його обличчя. Біль у ньому лишився, але поруч із ним з’явилася надія.
— Поїхали, — сказала вона. — Тільки морозиво обираю я…
