Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

— А ви чого стали? — сердито звернулася до решти Валентина Юріївна. — Людські речі по землі валяються! Знайшли цирк, стоять, милуються.

За кілька хвилин сукні зібрали й акуратно склали на лавці біля під’їзду. Пенсіонер вирівняв стос тек і поклав зверху цеглину, щоб вітер знову не розтріпав папери. Дивлячись на них, я вперше за цей день відчула, як щипає очі. Образа тут була ні до чого. Це було щось просте, тепле; добирати цьому пояснення мені не хотілося.

Поліція приїхала швидко. Спершу до під’їзду під’їхала патрульна машина, з неї вийшли два сержанти — високий і низенький, схожі один на одного, як один черевик, випущений у двох розмірах. Майже одразу від зупинки пішки підійшов Федір Микитич. Довготелесий, трохи сутулий, у форменій куртці з закороткими рукавами, він дивився спокійно й уважно. Коли йому треба було подумати, він за звичкою легенько постукував кульковою ручкою по підборіддю.

Спочатку він вислухав сержантів. Потім мене. Потім — Галину Іванівну, яка вибігла з під’їзду в кофті з великими ґудзиками. Перевів погляд із лавки, на якій лежали сукні, на бузок, куди впала коробка Дениса, і коротко кивнув.

Нагору ми піднялися разом. Побачивши у вічко форму, Світлана Романівна відразу зняла з дверей ланцюжок і розчинила їх. Так королева зустрічала б гостей, на яких давно чекала.

— Дочекалася нарешті! Дивіться, що коїться: ця жінка вривається до мене, погрожує вигнати! Мені, літній людині, погрожує. А в мене папери на руках, законні. Син купив мені квартиру!

— Тоді давайте подивимося ваші папери, — спокійно запропонував Федір Микитич і попрямував на кухню.

На кухні Світлана Романівна вже поставила свій посуд із волошками поруч із моїми празькими келихами. Від такого сусідства кухня стала схожа на комісійний магазин у день розпродажу. Свекруха урочисто виклала на стіл прозорий файл: копію того самого договору, який я бачила в Людмили, й окремий аркуш із ошатною шапкою — витяг із реєстру нерухомості. У графі про правовласника стояло прізвище Світлани Романівни.

Дільничний довго вивчав аркуш. Потім дістав телефон і спрямував камеру на квадратний код у кутку. Я стояла за його плечем і бачила екран: відкрився меблевий інтернет-магазин. Яскрава реклама пропонувала надувні басейни й пластикові шезлонги.

— Світлано Романівно, у справжньому документі код відкриває сторінку реєстру, де перевіряють витяг, — заговорив він майже співчутливо. — У вас натомість продають шезлонги зі знижкою. Боюся, перед нами просто вміло зроблена картинка.

— Яка ще картинка? — Вона розгублено закліпала. — Віктор при мені її на комп’ютері роздрукував. Усе було чесно!

— Принтер надрукує будь-що, — м’яко заперечив він і звернувся до мене: — Оксано Петрівно, офіційний витяг можете показати?

Я відкрила на телефоні портал послуг і запросила свіжий витяг. Поки формувався документ, на кухні стояла така тиша, що було чути гудіння холодильника й гами з нижнього поверху: дитина на піаніно раз у раз спотикалася на одній і тій самій ноті. Хвилини за дві витяг надійшов. Федір Микитич перевірив код, а потім поклав мій телефон на стіл поруч з аркушем, який принесла свекруха.

Власниця в реєстрі була одна — я. Від дня купівлі не з’явилося ні угод, ні переходів права, ні обтяжень.

Світлана Романівна дивилася на два документи не відриваючись. Її обличчя змінювалося повільно, наче з величезним зусиллям: спершу зникла впевненість, потім — подив. А потім з’явився вираз, на який мені було важко дивитися, — наче під її ногами замість підлоги опинився тонкий лід, що вже почав тріщати.

Тим часом Федір Микитич відкрив реєстр нотаріусів. Набрав прізвище, вказане на печатці договору, й насупився.

— Такого нотаріуса з таким номером ліцензії тут немає. Колись був із подібним прізвищем, але його контора закрилася ще до зведення цього будинку. А печатку, найімовірніше, десь у переході замовили.

— Світлано Романівно, кому ви передали гроші за квартиру? — запитав дільничний.

Свекруха сіла на мій дубовий стілець із високою спинкою. Перш ніж відповісти, довго водила долонею по картатій клейонці. Такої скатертини в мене ніколи не було — певно, вона приїхала з Вербогірська разом із посудом.

— Синові, — нарешті промовила вона. Від голосу, що гримів із балкона, лишилося ледве чутне слово. — Скільки вторгувала за свою квартиру, стільки йому й переказала. Він квапив: треба встигнути до подорожчання. Продавець, каже, готовий поступитися, якщо заплатити відразу.