Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

У дворі Валентина Юріївна залишила гурток сусідів і пішла до мене з виглядом громадської обвинувачки. За нею, тримаючи відстань, потяглися пенсіонер із собачкою, молода жінка з візочком і огрядний чоловік у спортивній куртці. Останнього я раніше в нашому будинку не зустрічала.

— Оксано, нам уже все відомо, — почала сусідка, поправляючи шапку. — Світлана Романівна цілий тиждень розповідала, як ви тримали її сина в приймах. У вас гроші випрошував, зайвого слова сказати не смів. Нарешті бідолаха купив житло, матір до себе забрав — а тут ви з поліцією! Стару людину на вулицю виставити зібралися. Хіба так люди чинять?

Я зупинилася перед нею.

— Валентино Юріївно, ви ж пам’ятаєте, коли я купила цю квартиру. Ліфти ще не запустили, а ви приходили до мене скаржитися на ранковий шум від монтажників. Відтоді квартиру ніхто нікому не продавав. Через годину дільничний розповість вам решту. Не поспішайте з вироком, а то потім вітатися буде незручно.

Вона розтулила рота, але відповіді не знайшла. Молода мама боязко хихикнула й відразу заходилася поправляти дитячу ковдрочку, наче лише це й збиралася робити. Чоловік у куртці, навпаки, розглядав мене з такою увагою, наче хотів запам’ятати обличчя. Потім відійшов до воріт, дістаючи телефон.

Про чоловіка у спортивній куртці я подумати не встигла: у кишені завібрував телефон. Денис писав із балкона Галини Іванівни, відокремленого від нашого лише тонкою перегородкою з матового скла. Він чув, як бабуся плаче на балконі й розмовляє з батьком по гучному зв’язку. За словами Дениса, Віктор наказав їй викинути мої речі, щоб я зрозуміла, хто тут господар.

Я звела голову. Балконні двері розчинилися, і Світлана Романівна вийшла з величезним пакетом, притримуючи поли мого халата. За мить у повітрі закружляли сукні. Темно-зелена — у ній я виступала на галузевій конференції. Легка лляна, куплена в курортному місті. Бордова вечірня, яку я так жодного разу й не вдягла. Вітер розгортав їх, мов величезні квіти, і неквапно клав то на газон, то на дитячу гірку, то на дах автомобіля.

Люди водночас ахнули. Пенсіонер відступив разом із собачкою, молода мама квапливо розвернула візочок. А згори вже витрушували другий пакет — із робочими теками. Документи фірми розліталися віялом. Акт приймання ліфтового обладнання, підписаний мною, опустився перед Валентиною Юріївною. Вона машинально підняла його, наче опалий кленовий листок.

Потім над поручнями з’явилася перев’язана шпагатом картонна коробка. Та, де Денис тримав усі свої нагороди. Навіть першу маленьку медаль за третє місце на районному турнірі — колись він і купатися ходив, не знімаючи її. Побачивши коробку, що падала, я відчула, як усередині все обірвалося.

— Там кубки вашого онука! — крикнула я.

Коробка перевернулася в повітрі й зникла в густому бузку під стіною. Відповіддю був глухий тріск гілок.

Свекруха перехилилася через поручні. Її обличчя почервоніло, блищало від сліз, спотворене люттю. Наче вона вже знала, що помилилася, але не дозволяла собі цього визнати. Голос, привчений перекрикувати чергу, заповнив двір — таким оголошують останній дзвінок перед початком вистави.

— Дорослішати треба, Оксаночко! Шукайте із сином собі орендоване житло. Досить на моїй доброті жити!

Двір затих. Замовкла навіть собачка. Зате виразно грюкнула кватирка нагорі: ще один сусід поспішав висунутися й побачити продовження.

— Ви про що? Це моя квартира! — вихопилося в мене.

Театрального вишколу я не мала, але голосу вистачило на весь будинок, від підвалу до даху.

— Твоя? — Свекруха зло, коротко засміялася, витираючи щоки рукавом мого халата. — Тут твого тільки ганчір’я й було, Оксаночко. Он воно, на траві. Зараз зателефоную в поліцію — нехай забирають тебе. До чужої квартири рвешся, матір чоловіка залякуєш. Ще подивимося, чия візьме!

Вона дістала з кишені телефон і на очах у всіх набрала короткий номер. Із балкона не пішла. Адресу диктувала голосно, щоб чули внизу, вимагала негайно приїхати, називала мене невісткою-шахрайкою й запевняла, що її життю загрожує небезпека.

Я стояла серед розкиданих суконь і відчувала майже полегшення. Принизити мене їй не вдалося. Поліція тепер їхала за її власним викликом; отже, свої папери їй доведеться показати тим, хто зуміє їх прочитати.