Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

Я й далі дивилася в дверну щілину, не маючи сили відокремити злість від жалю. Виходило, вона продала єдине житло, віддала синові все до останнього, а тепер ще й пишалася тим, як спритно все придумано: квартира, за яку заплатила вона, дісталася незнайомій молодій жінці.

— Світлано Романівно, скажіть прямо: гроші за квартиру у Вербогірську ви йому віддали всі?

Вона завмерла. Ланцюжок тихо брязнув — мабуть, здригнулася рука, що тримала двері.

— Тебе це не стосується, — відповіла свекруха вже не так твердо. — Гроші мої. Син мій. І квартира моя. Дочекайся Віктора, тоді й приходь. Він тобі як слід усе пояснить.

Двері вдарилися об одвірок просто біля мого обличчя. Із квартири долинув гуркіт: упав чи то стілець, чи одна з підлогових ваз. Потім я почула квапливий, збивливий голос. Світлана Романівна телефонувала синові й, судячи зі звуку, плакала.

— Вітенько, вона приїхала! Поліцією лякає. Де ти? Ти ж обіцяв!

Ліфт прибув майже відразу. Коли на першому поверсі розійшлися стулки, до кабіни стрімко ступила жінка — я ледь не зіткнулася з нею. Висока, гнучка, у яскраво-червоному пальті; темне волосся було зібране в гладенький хвіст і перехоплене золотою шпилькою. Шкіряну теку вона тримала під пахвою. Я вже бачила її на знімку, який надіслала Галина Іванівна: та сама відвідувачка, що приходила до моїх дверей разом з оцінювачем.

Її байдужий погляд затримався на мені рівно настільки, наскільки затримується на обслуговчому персоналі. Вона натиснула кнопку верхнього поверху, плечем притримуючи біля вуха телефон, і, навіть не давши мені вийти, роздратовано заговорила:

— Уже їду нагору, їду. Попередь свою матусю: впускати тільки мене. І нехай мовчить, рота не розтуляє.

Вийшовши, я обернулася й долонею зупинила двері. Тут мені й упала в око каблучка. Поряд із яскраво нафарбованими нігтями, на безіменному пальці — тонке срібло, гладеньке, без жодного камінця. Кілька місяців Віктор крутив точнісінько таку саму під час розмов. Запевняв, що купив собі сам: настрій був.

— Дарина Олегівна?

Вона відірвалася від телефона. Тепер у її погляді з’явилося щось, окрім нудьги.

— Ми раніше зустрічалися?

— Поки що лише заочно. Оксана Мельник. У вашому договорі від мого імені продають вам мою ж квартиру. А сьогодні ваш оцінювач так поспішав, що недооцінив мою кухню. Отже: продавати я нічого не маю наміру, довіреності від мене ніхто не отримував. І ще — гарна у вас каблучка. У мого чоловіка така сама.

Кілька секунд вона дивилася на мене, я — на неї. Мені майже чулося, як у її голові перебирають кісточки рахівниці: швидко, без паніки. У всякому разі, на закохану простачку, яку Віктор зумів обвести навколо пальця, ця жінка не була схожа. Радше на ту, що звикла прораховувати ходи й виходити зі скрутних ситуацій, не втрачаючи обличчя.

— Імовірно, ви помилилися, — нарешті рівно промовила вона й навмисне натиснула скасування викликаного поверху. — Зайду іншим разом.

Вона вийшла з ліфта, обійшла мене, навіть не зачепивши полою пальта, і швидким, рівним кроком попрямувала до виходу. Я не стала її затримувати, хапати за рукав чи кричати навздогін: не мала на це права. Але тепер я знала її ім’я й бачила її обличчя. Я розуміла й інше: Світлана Романівна чекала саме на цю жінку й мала впустити її саму до моєї квартири. А однакові каблучки на пальці Дарини сказали мені більше, ніж будь-які пояснення, які Віктор обіцяв привезти до першої години.

Двері під’їзду ще зачинялися за Дариною, коли я надіслала Федорові Микитичу її ім’я та прикмети. Слідом написала чоловікові: «Щойно познайомилася з Дариною. Гарна каблучка. Можеш не поспішати з поясненнями. Я їх уже отримала». Відповіді не було. Зате позначки про прочитання одразу посиніли. Схоже, телефон був у нього в руці: чекав, із чим я повернуся.

Біля поштових скриньок я зателефонувала Леонідові Матвійовичу. Ліфт поруч із нами мої хлопці колись відрегулювали так ретельно, що він зупинявся на поверхах м’якше за осінній листок, який опускається на землю. Леонід Матвійович, сивий кремезний механік, знав кожну шахту в цьому будинку краще за власну дачу.

— Леоніде Матвійовичу, приїжджайте до першої години. Візьміть інструмент і нашого слюсаря. Можливо, після розмови з дільничним знадобиться відчинити мої двері — вже на законних підставах.