Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

— Ходімо до мене, чаю поп’єш. Колекцію старовинних логарифмічних лінійок покажу — шахістові від таких можна голову втратити, — сказала вона йому і, відводячи, перейшла на шепіт для мене: — Федір Микитич до полудня буде. А червоне пальто пішло з оцінювачем. Йому зателефонували, він послухав, увесь побілів — і мало не бігом до ліфта. Твоя свекруха відтоді по квартирі ходить, щось пересуває. Усю стіну чути, наче шафи переставляє.

Подякувавши сусідці, я спершу зайшла на першому поверсі до керівної компанії. Маленька кімната, фікус у кутку, плакат із правилами користування сміттєпроводом. З-за стійки на мене дивилася Людмила — руда, круглолиця, з веснянкуватим носом. З її переляканих очей можна було подумати, що я прийшла по її голову, а зовсім не по папери.

— Оксано Петрівно, усе виконано! — швидко заговорила вона, подаючи тонку пластикову теку. — Перепустки більше немає, код колишній, відмітку внесено. Договір нікому не давала. А вранці, відразу після відкриття, та жінка в червоному приходила. Вимагала оформити паркування на себе. Скоро, каже, власницею стане, а Світлана Романівна тут ненадовго. Я відмовила: без вас не можна. Вона так на мене подивилася, наче я їй каву посолила.

— Людмило, ви молодець. Саме так я й скажу вашому директорові.

Хвалила я її щиро. Теку відкрила тут-таки, біля стійки, і раніше за нотаріальну печатку, якій так довірилася Людмила, побачила рядок покупця. У договорі стояло ім’я Дарини Олегівни Кравченко. Не Світлани Романівни, матері мого чоловіка.

Продавчинею значилася я, Оксана Петрівна Мельник. Моїм представником за довіреністю — Віктор Андрійович. Виходило, на папері чоловік від мого імені продав квартиру незнайомій жінці, а матері водночас навіяв, що купив житло для неї.

Я віддала теку назад і веліла прибрати до сейфа, доки не прийде дільничний. Уже виходячи, знову набрала Віктора. Замість розмови надійшло повідомлення: «Буду о першій, затори, не влаштовуй цирк».

«Цирк улаштував ти, а я прийшла його закривати», — відповіла я й піднялася на останній поверх.

Замість сірого килимка на порозі лежали строкаті півні з бахромою — ті самі, про яких говорила Галина Іванівна. Напис «Ласкаво просимо» тепер виглядав знущанням. Двері теж устигли прикрасити: на них висіли штучні соняхи, зібрані у вінок і стягнуті жовтою стрічкою.

Ключ застряг на півдорозі. Далі його неможливо було проштовхнути: у замку стояла інша серцевина. На порозі ще блищала металева тирса, отже, змінили її нещодавно, можливо, цього ранку. Виходить, спокій свекрухи в нашій телефонній розмові був удаваним. Дзвінок із Річенська все-таки її налякав, раз вона поквапилася зачинити від мене двері, які вже вважала своїми.

На дзвінок майже відразу відгукнулися кроки. Часті, короткі, квапливі — її касирську ходу я впізнала б і серед сотні інших.

— Хто прийшов? — запитала Світлана Романівна. Відчиняти вона не квапилася, хоча у вічко мене було чудово видно.

— Господиня. Відчиніть, Світлано Романівно. До приїзду дільничного нам треба дещо обговорити.

Мені лишили тільки вузьку щілину: двері тримав ланцюжок, якого я тут ніколи не ставила. У щілині виднілися припухлі червоні повіки свекрухи. Схоже, ніч минула без сну або в сльозах — а може, і так, і так. Мій шовковий халат вона стягнула на собі надто туго. На її плечах, повніших за меншого зросту, тканина натягнулася, і журавлі наче летіли назустріч такому вітрові, що не давав їм просунутися вперед.

— Ще й дільничного? — Переляк на її обличчі тримався недовго, поступившись місцем обуренню. — На матір власного чоловіка поліцію нацьковуєш? Оце вже невістка мені дісталася!

— Мені потрібно, щоб вам усе пояснила людина, якій ви повірите. Від мене ви правду приймати не хочете. Віктор вас обдурив: цієї квартири він не купував і купити для вас не міг. Вона моя. Ба більше, у договорі, який він приніс до керівної компанії, покупчиня зовсім не ви. Там написано: Кравченко.

Свекруха кліпнула, почувши прізвище. Проте замість розгубленості я побачила поблажливу усмішку. Так дивляться на співрозмовника, певного, що він знайшов чужу помилку, хоча, на думку іншого, він сам нічого не зрозумів.