Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

Вона поглянула на мене з розгубленістю, у якій мені вчувалося благання: скажи щось, поверни все назад. Ворожості в погляді більше не було. Та нічого, крім уже сказаної правди, запропонувати їй я не могла.

— Він запевняв, що ти погодилася, — зашепотіла вона. — Сама хочеш продати: утримувати дорого, а чужим віддавати шкода. Тому й вирішили залишити в родині. Тільки ти горда, паспорт сама не віддаси, соромишся. Без нього ж довіреність не зробиш. От він і попросив: приїдеш, візьми непомітно з комода. Я взяла. Думала, ви про все домовилися, а ти для годиться ламаєшся.

Сержанти перезирнулися; той, що нижчий на зріст, тихо присвиснув. Федір Микитич зробив короткий запис. А я дивилася на жінку, яка тримала мій паспорт у руках і навіть не подумала запитати мене. Вірити синові їй хотілося значно більше. Добре, що Денис усе-таки розповів про бабусині окуляри.

Із кухонного вікна я побачила, як рівно о першій годині до воріт під’їхало таксі. Віктор дотримав обіцянки: така точність траплялася з ним, коли запізнитися було небезпечніше, ніж з’явитися. Світле пальто розстебнуте, на зап’ясті — колишній швейцарський годинник. Він озирнувся й завмер, помітивши біля під’їзду патрульну машину, наче примірявся повернутися в таксі. Проте лишився. Може, злякався, що втеча має гірший вигляд; може, ще сподівався всіх умовити.

Коли ми з дільничним вийшли у двір, чоловік уже розмовляв із Валентиною Юріївною біля лавки, де лежали мої сукні. Він щось улесливо втлумачував їй, усміхаючись так само обеззброювально, як колись мені в банку.

— Оксаночко! — Він рушив назустріч із розкритими обіймами, наче на вокзалі зустрічав мене після довгої розлуки. — Рідна, навіщо все це? Увесь двір стривожила, поліція, сусіди… Піднімемося, обговоримо без галасу. Рієлтор папери переплутав, з ким не буває. Дарина лише посередниця. Я й гадки не мав, що вона там написала.

— Вікторе Андрійовичу, довіреність на продаж квартири від імені дружини оформлювали ви? — чемно перебив Федір Микитич. Руки чоловік одразу опустив.

— Оформлював, звісно. Вона сама поставила підпис! — Віктор повернувся до сусідів, наче сподівався знайти підтримку. — Підписала, потім передумала, а тепер виставляє мене перед усіма шахраєм. Ви ж знаєте жінок: сьогодні так, завтра інакше.

— У довіреності зазначено паспорт, про втрату якого ваша дружина заявила за кілька місяців до її оформлення, — відповів дільничний, гортаючи блокнот. — Нотаріуса, який засвідчив документ, у реєстрі немає. Код на виписці, яку ви роздрукували для матері, відкриває магазин садових меблів. А мати щойно пояснила, хто попросив її дістати паспорт невістки з комода.

Чоловік розтулив рота, стулив губи й знову спробував заговорити. Його чарівність зникла в мене на очах. Вона не танула потроху, як сніг: з неї одним шматком звалилася неміцно приклеєна обгортка. Під нею виявилося перелякане, розгублене обличчя — заготовлені ходи скінчилися.

— Вітенько, а сукні з балкона теж за твоїм наказом летіли? — Голос Валентини Юріївни несподівано дзвінко рознісся притихлим двором. — Ваш хлопчик мені із сусіднього балкона прокричав. Усе чув. Це як розуміти: дружину на очах у цілого будинку ганьбиш, а сам у таксі сидиш?

Ще пів години тому сусіди осудливо дивилися на мене. Тепер під їхніми поглядами Віктор мимоволі відступив до лавки на крок.

Із під’їзду вийшла Світлана Романівна. Мій халат вона зняла, переодяглася у свою темну сувору сукню, приколола брошку. До сина рухалася повільно, важко, наче кожен крок вимагав зусилля.

— Вікторе, де мої гроші? — запитала вона, зупинившись перед ним. Без колишнього театру, неголосно — і від того страшніше, ніж якби закричала.

— Мамо, гроші працюють, — забурмотів він. — Потерпи трохи. За тиждень усе повернеться, ще й відсотки матимеш. Ти б знала, яка угода…

— Про квартиру ти мені казав точнісінько те саме, — тихо відповіла мати.

Віктор поглянув на неї, перевів погляд на мене, потім на Федора Микитича. Мені здалося, в його очах майнула остання надія. Він наблизився до мене й заговорив майже інтимним шепотом, наче у дворі більше нікого не було.

— Оксано, ми ж родина. У нас син. Через папірець ти відправиш мене до в’язниці? Клянуся, я все владнаю. Дай хоч трохи часу.