Кілька наступних днів місто жило в стані облави. На ринках і біля вокзалу люди Олега показували перехожим фотографію Оксани. Поліцейські перевіряли підвали, майстерні й порожні квартири. За відомості обіцяли стільки грошей, що навіть ті, хто співчував жінці, намагалися не зустрічатися з нею поглядом.
Оксана покидала кінотеатр тільки вночі. Вона змінювала куртку, ховала волосся, йшла дворами й ніколи не поверталася тією самою дорогою. Зошит носила при собі, а копії тримала в трьох різних місцях. Один згорток був у Мирона Павловича, другий — у залізному ящику голуб’ятні, третій Оксана сховала в камері схову під чужим номером.
Єдиною людиною, яка й далі допомагала відкрито, була Лідія Савчук. Невисока сухорлява жінка працювала в газетному кіоску біля вокзалу й знала Оксану ще дівчинкою. Вона передавала чутки, приносила гарячі пиріжки й не ставила зайвих запитань. Оксана просила її припинити зустрічі, але Лідія відповідала, що надто довго мовчала, поки Марію Степанівну ганяли по кабінетах.
Увечері Оксана попрямувала до кіоску, щоб попередити: стеження посилилося. Вокзал був переповнений приїжджими, торговцями з картатими сумками й робітниками після зміни. Оксана рухалася серед людей, опустивши голову. Уже здалеку вона помітила, що лампочка в кіоску не горить.
Віконце було розбите. На асфальті блищали уламки, усередині валялися газети й пачки сигарет. Оксана перелізла через прилавок і побачила Лідію на підлозі біля стіни. Обличчя жінки було розбите, дихання виривалося з хрипом.
Оксана обережно підвела її голову. Лідія розплющила очі й прошепотіла, що приходив Олег із двома людьми. Вони шукали зошит, але вона нічого не сказала. Оксана потягнулася до телефону, однак Лідія зупинила її. Надворі чекали; кіоск перетворили на приманку.
— Іди, — ледве чутно промовила вона. — Швидше.
Її рука зісковзнула з рукава Оксани. Дихання урвалося. Кілька секунд Оксана сиділа нерухомо, дослухаючись до тиші. Потім за стінами верескнули гальма, і світло фар розітнуло темний кіоск.
— Виходь, Оксано! — пролунав голос Кравченка. — Ми знаємо, що ти там.
Оксана притислася до підлоги й виглянула в щілину. Дві машини перекрили вулицю. Біля них стояли четверо озброєних чоловіків, Олег був у центрі. Його пошкоджена рука все ще була перев’язана, але другою він тримав пістолет. Обличчя виражало вдоволення людини, певної, що пастка захлопнулася.
Він запропонував обміняти зошит на швидку смерть. Пообіцяв, що інакше розправиться з Оксаною так само, як із жінкою всередині. У голосі звучала показна веселість, за якою ховалася лють. Олег перелічував свої гроші, зв’язки й людей, повторював, що все місто належить йому.
Оксана перевірила пістолет, забраний на комбінаті. У магазині лишалося мало набоїв. Проти кількох автоматів цього було недостатньо. За кіоском проходила бетонна опора мосту, далі починався крутий спуск до річки. Єдиний шлях вів туди.
Вона сховала зошит за пояс, штовхнула двері й вийшла під дощ. Олег велів опустити зброю. Оксана відповіла, що людина, яка вбила беззахисну жінку заради кількох сторінок, уже програла, навіть якщо ще стоїть на ногах.
Двоє охоронців рушили до неї. Оксана чекала, поки перший наблизиться, потім різко присіла й вистрілила в землю біля його ноги. Чоловік відсахнувся, другий підняв автомат. Оксана перекотилася за бетонну опору. Черга вдарила по краю, обсипавши її кам’яною крихтою.
Олег наказав стріляти. Простір довкола наповнився сухим тріском. Оксана відповідала поодинокими пострілами й не дозволяла людям підійти з флангів. Один з охоронців упав, другий сховався за машиною. Але згори на мосту з’явилися додаткові автомобілі.
Із них вийшли поліцейські, які давно отримували гроші від Кравченка. Через гучномовець Оксані веліли кинути зброю. Олег стояв за капотом і всміхався: з одного боку її притискали його люди, з другого — ті, хто мав би захищати закон.
Оксана подивилася на розбитий кіоск, де лишилася Лідія. Здатися означало віддати Олегові докази й дозволити йому назвати смерть жінки випадковим нападом. Вона дістала синій зошит і підняла над головою.
— Це тобі потрібно?
Олег запропонував покласти книгу на землю й відійти. Оксана відповіла, що щурам не вірять. Вона прибрала зошит у речовий мішок, затягнула лямки й рвонула до краю мосту.
Кравченко закричав, щоб її зупинили. Кулі вдарили по бетону. Одна обпекла Оксані плече, але вона не сповільнилася. Попереду була чорна річка, холодна й швидка. Оксана відштовхнулася від краю й стрибнула вниз раніше, ніж стрільці встигли наблизитися…
