Крижана вода зімкнулася над головою й миттю вибила повітря з легень. Намоклий одяг тягнув до дна, плече пронизував біль. Оксана змусила себе гребти під водою, відходячи від освітленої ділянки. Згори й далі стріляли. Кулі входили в річку короткими сплесками, але швидко втрачали силу.
Вона виринула під бортом старої баржі, що стояла нижче за течією. На набережній металися ліхтарі, люди Кравченка кричали одне одному, поліцейські перекривали спуски. Олег вимагав знайти тіло і передусім повернути зошит. Його не цікавило, чи жива Оксана.
Рука майже не слухалася. Оксана вхопилася за іржаве кільце на борту, однак пальці зісковзували. Тіло бив великий дрож, чоботи стали важкими, як гирі. Кілька хвилин вона висіла у воді, чуючи гавкіт собак і шум моторів. Свідомість каламутилася.
Перед очима постало обличчя матері, потім офіціантки з кафе й Лідії. Оксана зрозуміла, що не має права зникнути в цій річці. Якщо вона потоне, Олег оголосить себе переможцем, а Левченко оформить черговий зручний протокол. Синій зошит перетвориться на мокре сміття або знову опиниться в їхньому сейфі.
Вона підтягнулася, закинула лікоть на борт і перевалилася на палубу. Іржавий метал був укритий вугільним пилом і мокрим листям. Оксана доповзла до напівзруйнованої надбудови, зняла верхній одяг і викрутила його. Куля лише зачепила плече, лишивши довгу поверхневу рану. Кров уже майже зупинилася.
Зошит промок по краях, але записи збереглися: Олег писав хімічним олівцем. Оксана розділила сторінки, розклала їх на сухому ящику й притисла металевими гайками. Речовий мішок урятував більшу частину паперу від води. Навіть тепер Кравченко мимоволі допоміг їй своєю звичкою фіксувати кожну виплату довговічним письмом.
На березі тривали пошуки. Промінь ліхтаря кілька разів ковзнув по борту баржі. Оксана лежала нерухомо в темній ніші, притиснувши долоню до рота, щоб не видати дихання. Олег був так близько, що вона розрізняла його слова. Він обіцяв винагороду тому, хто знайде жінку, і погрожував іншим за зволікання.
Поступово голоси віддалилися. Кравченко вирішив, що течія понесла тіло. Поліцейські машини лишилися на набережній, але перевіряти проржавіле судно ніхто не схотів. Оксана дочекалася повної тиші й тільки тоді дозволила собі заплющити очі.
Вона не знала, скільки пролежала непритомна. Отямилася від холоду перед світанком. Одяг лишався вологим, кожен суглоб болів. У кишені знайшлася пачка сірників, але всі вони розмокли. Оксана розтирала руки, ходила тісною надбудовою й змушувала себе не засинати знову.
До середини ранку туман сховав річку. Оксана спустилася протилежним бортом і дісталася берега, де не було патрулів. У старому сараї вона знайшла мішок з-під вугілля, обмотала ним плечі під ватником і попрямувала до гаражного кооперативу на краю району.
Поки Олег вважав її загиблою, у неї з’являлося кілька годин переваги. Щури розслабляються, коли певні, що небезпека зникла. Оксана збиралася скористатися цією миттю. Смерть Лідії змінила її план: тепер недостатньо було повернути квартиру чи домогтися перегляду справи. Треба було передати докази так, щоб ні Кравченко, ні Левченко вже не могли забрати їх назад.
У занедбаному гаражі зберігся підвальний відсік. Оксана розпалила маленьку піч, висушила сторінки й перев’язала плече смугою чистої тканини. На залізному столі лежала карта міста, поруч — рація, знята із заводського охоронця. Із динаміка долинали уривки переговорів.
Олег швидко зрозумів, що тіла немає. Уже надвечір пошуки відновилися. По рації передавали опис Оксани, патрулі отримали наказ перевіряти транспорт, горища й підвали. Її оголосили озброєною злочинницею, небезпечною для оточення. За відомості призначили винагороду, здатну спокусити навіть колишніх знайомих.
Оксана слухала повідомлення й позначала на карті перекриті вулиці. Місто перетворювалося на клітку. Однак тепер вона точно знала: Олег діє у відчаї, а Левченко використовує офіційні структури для приватного полювання. Якщо зафіксувати їхні спільні накази, синій зошит перестане виглядати самотнім записом колишньої ув’язненої.
Оксана розправляла кожну вологу сторінку окремо. Папір коробився, чорнило місцями розпливалося, але дати й прізвища лишалися читабельними. Вона переписала найважливіші рядки на звороті карти: виплати Левченкові, підписи Данилюка, витрати на квартиру, адреси складів. Якщо зошит знову потрапить у воду чи вогонь, бодай частина відомостей збережеться.
Радіопереговори показували, наскільки щільно перекрито місто. Патрульні називали номери будинків, люди Олега відповідали прізвиськами й умовними позначеннями. Іноді ті самі адреси перевіряли обидві групи, не довіряючи результатам одна одної. Кравченко вже не покладався на поліцію, а Левченко побоювався, що бандити знайдуть зошит першими.
Перед світанком Оксана почула повідомлення про річку. Пошуки тіла припиняли, але спостереження біля набережної лишали. Олег публічно говорив, що жінка потонула, а на закритій частоті вимагав продовжувати облаву. Він хотів заспокоїти підлеглих і водночас не міг повірити у власну перемогу.
Оксана перевірила пов’язку й спробувала зігріти руки над піччю. Згадувалася Лідія: розбите скло, останнє прохання йти, рука, що зісковзнула з рукава. Оксана відчувала провину за те, що наблизила небезпеку до єдиної людини, яка не відвернулася. Але Лідія сама відмовилася мовчати, і тепер її вибір не повинен був зникнути разом із газетами на брудній підлозі.
Оксана вирішила більше не зустрічатися з помічниками у звичних місцях. Кожен зв’язок перетворювався на мішень. Копії слід було відправити без особистого контакту, а відомості розділити так, щоб один зрадник не міг знищити все. Поки що це лишалося планом: ні машини, ні безпечного маршруту ще не було.
У двері підвалу тихо постукали умовним ритмом — два довгі удари й один короткий. Так міг прийти тільки Андрій Шульга, колишній водій автобази. Він знав усі об’їзні дороги й обіцяв знайти машину, щоб вивезти копії з міста. Оксана підняла пістолет і стала збоку від входу. Після того, що сталося біля вокзалу, довіряти звичним сигналам вона більше не могла…
