Назар не став ні кричати, ні з’ясовувати стосунки серед тих, хто танцював. Він схопив чоловіка ззаду за комір сорочки і потягнув до виходу. Збоку це виглядало майже кумедно: ніби він ніс нашкодивше кошеня, якому ось-ось дадуть копняка за зіпсований килим. Але в Назарі не було нічого смішного. Він ішов мовчки, з холодним обличчям.
Надворі він відпустив його комір і відразу відважив кривдникові важкого копняка. Той гепнувся на землю, застогнав, почав голосно обурюватися і сипати погрозами, хоча ще секунду тому сам ліз до чужої дівчини. Підбіглі охоронці швидко стали між ними.
Вони, схоже, розуміли, хто почав конфлікт. Один з охоронців навіть подивився на Назара не з осудом, а зі стомленою досадою.
— Послухай, хлопче, — сказав він тихіше. — Забирай свою дівчину й ідіть додому. Тип слизький, видно одразу. Не подобається він мені. Краще розійдіться по-доброму.
— Добре, — коротко відповів Назар.
Він повернувся до клубу, намагаючись відшукати Марину серед людей. Вона вже пробиралася до виходу, але натовп, збурений сутичкою, перегородив прохід. Усі хотіли подивитися, чим закінчилася сцена, хоча закінчилася вона, на щастя, одним ударом ноги й кількома гучними криками.
— Нам треба йти, — крикнув Назар Марині майже у саме вухо, перекриваючи музику.
Вона кивнула, потім згадала:
— Куртка в гардеробі.
Назар узяв її за руку, і вони почали пробиратися крізь залу. Гардероб був на іншому боці. Люди вже поверталися на танцпол, обговорюючи побачене так жваво, ніби стали свідками великого видовища. Натовп відносив їх убік, стискав, змушував обходити чужі спини й лікті. До гардероба вони добиралися болісно довго.
Коли куртка нарешті опинилася в руках у Марини, вони знову попрямували до виходу. Але біля дверей раптом здійнявся невдоволений гул. Спершу Назар вирішив, що бійка спалахнула знову. Підійшовши ближче, він зрозумів: усе набагато дивніше.
Перед ґанком стояли кілька поліцейських машин і мікроавтобус із людьми у формі. Вихід із клубу перекрили. Відвідувачі, які збиралися розійтися по домівках, галасливо сперечалися з поліцейськими, але невдовзі всіх загнали назад усередину. У повітрі повисло важке нерозуміння.
Майже пів години нічого не відбувалося. Люди в цивільному розмовляли з охороною. Потім один із них знайшов Назара поглядом, указав на нього і попрямував просто до нього.
Назар не зробив ані кроку назад. Якщо справа була в недавньому копняку, він готовий був пояснити, чому вчинив саме так. Але чоловік у цивільному говорив зовсім про інше.
— Доброї ночі. Ви могли б пройти зі мною?
— З якого приводу? — спокійно спитав Назар.
— Нам потрібні ваші свідчення. Сьогодні за клубом стався тяжкий злочин.
— Злочин? — Назар насупився. — Я нічого про це не знаю.
— Оце й зазначите, — сухо відповів чоловік.
Сперечатися було марно. Назар озирнувся на Марину, намагаючись поглядом заспокоїти її, і пішов за поліцейським. Останнє, що він побачив у клубі, — обличчя того самого нахаби. Чоловік стояв осторонь, всміхався і показував якісь жести, зрозумілі, здається, тільки йому самому. Назар іще не міг скласти ці знаки в ясну думку, але шкірою відчув: усе, що відбувається, пов’язане з ним…
