Найстрашніше почалося вже у відділку. Спершу Назара називали свідком, просили зачекати, ставили запитання ніби між іншим. Потім тон змінився. Папери лягли на стіл інакше, погляди стали жорсткішими, і він зрозумів, що невидиму межу вже перейдено. Із свідка його швидко перетворили на підозрюваного.
На зап’ястках клацнули кайданки. Назара помістили до ізолятора. Він сподівався, що вранці все проясниться: перевірять камери, зіставлять час. Але з’явилися свідки, яких він не пам’ятав у клубі, і всі говорили проти нього.
Найтяжчим став переказ людини, яка представилася охоронцем. Він підтвердив, що Назар виходив із клубу саме в той час, який записали в протоколі. Назар слухав і відчував не страх, а безсиле обурення: усе було надто гладко підігнано.
Коли йому нарешті дали говорити, він подивився на свідків, потім на людину, що назвалася охоронцем.
— Ви певні, що ці люди взагалі були в клубі? — спитав Назар у поліцейських. — Там на вході всім ставили ультрафіолетову печатку на зап’ястя. Перевірте. У мене вона є.
Він закотив рукав і показав позначку, отриману перед входом.
— Спитайте у вашого охоронця, — вів далі Назар, уже не приховуючи напруження. — Він має знати порядок.
Чоловік мовчав. І в ту секунду Назара наче вдарило здогадом.
— Та він там не працює! — різко сказав він, повертаючись до інших. — Подивіться на нього. На справжніх охоронцях були однакові штани, форма, усе як належить. А цей прийшов у звичайній куртці й джинсах. Він підставний.
Але його слова ніби падали в порожнечу. Ніхто не поспішав перевіряти зап’ястки, ніхто не викликав справжніх працівників клубу, ніхто не хотів бачити очевидного. Те, що спочатку здавалося безглуздою помилкою, на очах перетворювалося на пастку.
Назар іще чекав, що правда прорветься сама. Але дні складалися в тижні, тижні — в місяці, і надія стоншувалася. Невдовзі він зрозумів: слухати його не збираються. Його ведуть туди, звідки швидко не повертаються.
Вирок виявився тяжким — десять років позбавлення волі. Казарми, до яких він устиг звикнути, змінилися нарами. Повернувшись у відпустку після служби, Назар так і не провів жодної ночі в батьківському домі. Ще недавно рік далеко від близьких здавався йому випробуванням, а тепер доля ніби насмішкувато відміряла йому ціле десятиліття в місці, після якого будь-яка служба могла видатися легкою.
Час тягнувся глухо й одноманітно. Назар відсидів строк повністю: клопотання лишалися без відповіді, послаблення проходили повз. І все ж одного дня настав час, коли йому веліли збирати речі.
— Із задоволенням, — відповів він, хоч голос прозвучав не так бадьоро, як хотілося.
Коли за його спиною залишився паркан установи, що стала на десять років мимовільним домом, надворі стояла весна. Птахи кричали в зеленому гіллі, повітря було свіже, майже таке саме, як у той травень, коли він повертався зі служби.
«Тепер усе буде інакше», — подумав Назар і пішов до зупинки…
