За всі ці роки він підтримував зв’язок тільки з матір’ю. Ні друзі, ні Марина не писали й не намагалися вийти на нього. Назар теж не нав’язувався. Він повторював собі: повернеться додому, побачить усіх сам, розбереться, що лишилося від колишнього життя, а що давно померло.
Діставшись квартири, він насамперед злякався не тиші й не старих шпалер, а того, як змінилася мати. Вона постаріла різко, ніби його строк пройшов не лише по ньому, а й по її обличчю, поставі, голосу. Переживання за сина лишили на ній слід глибший за час.
Коли Назар запитав про Марину, мати відвела погляд і зробила вигляд, що не почула. Він зрозумів: відповідь є, але вона не хоче вимовляти її вголос. Назара кольнула тривога, однак тиснути на неї він не став. Вирішив дізнатися все сам.
Зустріч із друзями виявилася теплішою, ніж він очікував, і холоднішою, ніж сподівався. Ніхто не відвернувся, приятелі тиснули руку, раділи поверненню. Але між ними вже стояло щось невидиме: у всіх були сім’ї, робота, звичне коло, а Назар нагадував про те, як легко життя зривається в прірву.
Вони обіцяли допомогти з роботою — не зараз, трохи згодом, коли розберуться зі справами. Назар кивав і дякував. Він не ображався вголос, бо все розумів без пояснень.
Від них же він дізнався про Марину. Вона вийшла заміж і народила дитину. З колишніми компаніями майже не спілкувалася, жила своїм сімейним життям, чоловіком і сином. Ці слова вдарили боляче, але Назар не дозволив собі злості. Десять років — надто великий строк, щоб вимагати від когось вірності минулому.
Він вирішив вчинити просто: знайти Марину, переконатися, що вона щаслива, побажати добра й піти. Тиждень він дізнавався її нову адресу і нарешті ввечері опинився перед потрібними дверима.
Назар стояв на майданчику хвилин із п’ять. Палець тягнувся до дзвінка й зупинявся. Він уявляв Марину дорослою, можливо втомленою, але все одно тією самою дівчинкою з сусідньої парти. Нарешті натиснув.
За дверима почулися кроки. Замок клацнув, двері відчинилися, і Назар ніби провалився в минуле.
На порозі стояв той самий чоловік із клубу. Постарілий, але впізнаваний: нахабний погляд, самовдоволена посмішка. Кілька секунд Назар не міг повірити, що бачить не привид зламаного вечора, а живу людину.
Він машинально подивився на номер квартири. Сто сорок дев’ять. Помилки не було.
Чоловік у дверях із задоволенням спостерігав за його розгубленістю.
— Загубив щось? — спитав він їдко. — Хоча дай вгадаю. Учорашній день?
Назарові на мить захотілося вдарити його так, щоб ця посмішка зникла. Але він стримався.
— Марина тут живе?
— Для тебе вона Марина Степанівна, — ліниво промовив чоловік. — І що тобі знадобилося від моєї дружини?
— Дружини? — перепитав Назар. Слово вдарило по голові сильніше за кулак.
— Так, моєї дружини. А тепер слухай уважно: у тебе є п’ять хвилин, щоб зникнути звідси й більше не з’являтися ближче ніж за кілька кварталів до цього будинку. Чи мені одразу викликати поліцію?
Двері зачинилися перед обличчям Назара. Він іще якийсь час стояв нерухомо, ніби світ довкола втратив обриси. Потім розвернувся і пішов униз сходами, не розуміючи, як усе це взагалі могло статися…
