Звідки Марина дізналася, що Назар приходив до її дверей, він так і не зрозумів. Але за два дні вона знайшла спосіб передати йому листа. Посередником став їхній давній знайомий Олег. Він прийшов уранці, мовчки простягнув запечатаний конверт і, не ставлячи запитань, пішов.
Назар розкрив листа відразу. Сів на диван, розгладив тремтячими пальцями аркуш і почав читати. З кожним рядком усередині ставало холодніше.
Марина писала, що той чоловік із клубу з’явився вже наступного дня після арешту Назара. Він зателефонував їй, сказав, що знає, як допомогти, і наполіг на зустрічі. Марина тоді хапалася за будь-яку можливість урятувати коханого, тому погодилася без довгих роздумів.
На зустрічі вона дізналася його ім’я — Богдан. Він говорив упевнено, майже лагідно, ніби справді тримав у руках розв’язання всіх бід. Запевняв, що має зв’язки в поліції, у слідчих і в потрібних кабінетах, що його слово багато важить, що Назара можна витягти, якщо діяти швидко. Але натомість Марина мала виконати умову: стати його супутницею.
Вона була в такому відчаї, що не змогла одразу побачити пастку. Їй здавалося, що власне приниження нічого не важить, якщо на іншій шальці терезів — свобода Назара. Марина погодилася, і з цього почалося коло, з якого вона не могла вибратися багато років.
Зв’язки у Богдана справді були: його батько обіймав помітну посаду в одній із впливових служб. Тільки допомагати Назарові Богдан не збирався. Усе, що він обіцяв Марині, було приманкою. Йому потрібна була вона сама — налякана, залежна, готова терпіти заради надії.
Коли стало ясно, що обіцянки порожні, Богдан не відпустив її. Він пригрозив зробити так, щоб Назар ніколи не вийшов на волю, якщо Марина спробує піти або здійме галас. Потім погрози торкнулися її рідних. Богдан виявився болісно підозрілим, жорстоким чоловіком, який умів перетворювати чужий страх на ланцюг.
Крок за кроком він домігся свого. Марина стала його дружиною. У них народився син. Про Назара довкола давно перестали говорити, ніби його ім’я розчинилося в минулих роках. Але сама Марина не забула. Саме тому, дізнавшись про його повернення, вона ризикнула написати листа.
В останніх рядках вона просила його про допомогу. Не гучними словами, не красивими обіцянками, а майже беззвучним благанням людини, яка втомилася боятися. Богдан утримував її поруч уже не тільки погрозами на адресу рідних, а й дитиною. Для Назара ці рядки були гіршими за будь-який вирок.
Він розумів: треба діяти. Але за десять років свобода стала для нього чужою, а місто, колись рідне, тепер було повне зачинених дверей. Назар зустрічався з колишніми друзями, розповідав обережно, просив поради, але ніхто не міг дати йому нічого, крім співчуття. Він уже майже дійшов до відчаю, коли зателефонував Тарас, колишній однокласник, від якого Назар найменше очікував реальної допомоги…
