— Тату…
Він завмер. Не зміг би поворухнутися, навіть якби захотів. Її пальці ледь посунулися простирадлом до його руки.
— Тату, ти досі з нею? Вона ж мене тоді… — Голос урвався. Жах в очах був не від болю, а від спогаду, що виринув усередині. — З нею… Марина… вона мене тоді…
Він зрозумів раніше, ніж устиг оформити це в думку. Від самого хребта піднялася гаряча важка хвиля, залила груди, загуркотіла у вухах. Берег. Тепла вода. Маринине «на секунду відвернулася». Три тижні пошуків із водолазами. Коробка на антресолях. «Миколо, її віднесло».
Він розтулив рота, збираючись сказати: «Настусю». У грудях глухо стиснулося, без болю, остаточно — ніби зачинилися двері. Підлога рушила назустріч.
Крізь крик медсестри він почув тоненьке «тату». Встиг подумати, як це несправедливо: щойно почути це слово — й одразу йти.
Наступні хвилини в його пам’яті так і не з’явилися. Згодом Павло Ігорович відмовився пояснювати, що відбувалося.
— Зупинка була. Запустили тебе. Усе, годі про це.
Миколу Степановича перевезли за скляну стіну, до сусіднього блоку. Три дні відділенням пошепки повторювали: важкий. Усі знали, про кого йдеться.
Через стіну лежала Настуся. Тепер вона знала своє ім’я з такою самою певністю, з якою впізнала б власне відображення. Не можна вставати, не можна різко рухатися, навіть голосно плакати не можна — шви. Доводилося лежати на спині й дивитися вгору.
Пам’ять повертала минуле окремими уривками, наче хтось діставав речі з темної шафи. Велика татова долоня з короткими нігтями обхоплює її зап’ясток. «Не гризи». Ґанок на дачі, теплі шкарпетки. На кухні пахне оладками; батько смажить їх і співає, немилосердно фальшивлячи.
Потім — машина. Марина за кермом, кличе в гості й обіцяє сюрприз. Дорога тягнеться довго-довго: асфальт, поля, затерплі ноги. Далі Настусі поки що не хотілося згадувати. Далі ставало страшно.
— Як він? — запитувала вона кожну медсестру, яка відчиняла двері.
— Важкий, але тримається.
— Отже, виживе?
— Отже, тримається, сонечко.
Ксюша бувала частіше за інших, хоча приходити до Настусі не була зобов’язана. Сідала на край ліжка, пояснювала: кров йому перелили, зараз замість нього дихає апарат, це потрібно, це нормально. Дівчинка слухала, тримаючи палець біля рота.
— Він мій тато, — сказала вона другого дня. — Ви про це знаєте?
— Знаю. Уже всі знають, — відповіла Ксюша не зовсім твердим голосом. — А тобі треба лежати. Йому потрібна здорова донька.
— Я нічого не пам’ятала п’ять років. А побачила його — і згадала все. Так буває?
— Буває.



















Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Незаконченность. Где и с кем жила дочь? Что с теми людъми?
Незаконченность. Где и с кем жила дочь. Где эти люди? Что с ними?
Радість за дитину,її повернення до життя