Відповіді Ксюша не знайшла. Поправила ковдру.
Третього дня Настусю вперше пересадили в крісло й покотили коридором. Вона вчепилася в підлокітники: озивався кожен шов. За склом лежав батько — сіре обличчя, трубка в роті, дроти на грудях.
Вона довго дивилася, намагаючись поєднати його з іншим: засмаглим, усміхненим, забрудненим борошном. Не виходило. І все ж це був тато. Вона впізнавала руки, брови, вії.
— Можна мені побути біля нього?
— Десять хвилин. Торкатися можна тільки руки. Більше нічого не чіпай.
Крісло вкотили до боксу. Настуся накрила долонею його важку прохолодну руку. У відповідь та не ворухнулася.
— Тату, я все згадала, — тихо заговорила вона: голосно було не можна. — Я тут. Не йди, будь ласка. Я тепер знаю, хто я. Нечесно буде, якщо ти підеш саме зараз.
Його пальці залишалися нерухомими. Коли відведені десять хвилин скінчилися, вона попросила ще п’ять. Ксюша кивнула черговій; та відвернулася.
На четвертій хвилині під Настусиною долонею щось здригнулося. Спершу вона вирішила, що здалося. Та потім важко заворушилися повіки — як двері, яких давно не відчиняли. Мутні очі знайшли стелю, світло, її обличчя.
Він дивився довго. Трубка заважала говорити. Здавалося, він ще не зрозумів, де опинився і чи живий. Потім погляд змінився: донька була тут. Не марення, не остання картинка перед смертю, не милосердний сон. Він ніби побував на тому березі й повернувся, весь час тримаючись за її руку, а вона не відпустила.
Його пальці слабо стиснули її пальці. Настуся нахилилася, наскільки дозволяли шви, і притулилася чолом до його плеча.
— Привіт, — прошепотіла вона.
Відповісти він не міг. Лише тримав її.
Докладно розповісти вдалося через тиждень. На той час Микола Степанович дихав без апарата, а доньку вже перевели до звичайної палати й дозволили їй ходити коридором. У його боксі вона забралася з ногами в крісло. Він сидів на ліжку, обкладений подушками. Настуся дивилася у вікно й говорила тихо, майже без виразу.
— Вона обіцяла сюрприз, сказала, що поїдемо в гості. Я запитала про тебе: чому тато не їде? Вона відповіла, що працюєш, приїдеш пізніше. Їхали довго. Заправку пам’ятаю, поля. Мені було нудно. Потім приїхали до міста, до великого вокзалу з башточкою. Вона звеліла вийти: «Виходь, я зараз». Я вийшла. А вона поїхала.
Батько слухав мовчки.
— Я чекала, — продовжила Настуся. — Потім вирішила, що вона десь припаркувалася, пішла шукати. Сходинки там мокрі були. Я побігла… Більше цього не пам’ятаю. Наступне — лікарі. Вони запитують, хто я, а я нічого не знаю. Навіть імені. Мені дали інше. П’ять років я з ним жила. Тату, я ж думала, що мене не шукають.
— Я шукав, — хрипко відповів він. — Три тижні провів на тому березі.
— Знаю. Мені Ксюша розповідала.
— Триста кілометрів… Чотири години в дорозі. Надвечір вона повернулася. Настусю, вона ж була мокра. Сукня мокра. Казала, що у воду за тобою кидалася. — Він помовчав. — А водою з бочки облитися ж неважко.
— Ти мені віриш?



















Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Незаконченность. Где и с кем жила дочь? Что с теми людъми?
Незаконченность. Где и с кем жила дочь. Где эти люди? Что с ними?
Радість за дитину,її повернення до життя