Марині повідомили про зупинку серця. Вона телефонувала, плакала в слухавку, вимагала пустити її, але Микола Степанович передав через Ксюшу коротке «ні». Тепер, після розмови з донькою, дозволив.
Вона принесла пакет: яблука, банку домашнього бульйону, чисту білизну. Звична турбота, усе як годиться. З пакетом у руках затрималася біля дверей.
— Миколо, господи, я мало розуму не втратила. Чому ти не пускав мене?
— Присядь.
Вона сіла. Микола Степанович дивився на знайоме обличчя й руки. Ці руки п’ять років гладили його по голові після кошмарів, мовчки виносили порожні пляшки. П’ять років поруч із цим обличчям — і він гадав, що знає його.
— Розкажи знову про дачу, — тихо попросив він. — Що там сталося?
— Навіщо, Миколо? Ти все знаєш. Я відвернулася, вона пішла до води…
— Коли я приїхав, сукня на тобі була мокра. Скільки хвилин ти поливала себе з бочки? Сукня промокла, а волосся залишилося сухим. Тільки зараз згадав: волосся ж було сухе.
Марина дивилася на нього. Губи ворухнулися, та сказати вона нічого не змогла.
— Вона тут, — продовжив Микола Степанович. — За цією стіною. Я дев’ять годин її оперував. А коли вона опритомніла, назвала мене татом.
У тиші палати стало чутно, як надворі проїхала машина й десь грюкнули двері. Маринині руки лежали на пакеті з яблуками. Він бачив, як повільно змінюється її обличчя. Каяття на ньому не було — переляк. Ніби з-під ніг висмикнули підлогу, яка всі п’ять років здавалася їй міцною.
— Миколо, після наркозу дитина чого тільки не скаже…
— Триста кілометрів. Вокзал із башточкою. «Виходь, я зараз».
Заперечувати вона не стала. Опустила погляд і заговорила так тихо, ніби зверталася до підлоги:
— Я не хотіла, щоб із нею щось сталося. Думала, знайдуть її, влаштують кудись. Мені здавалося, тобі стане легше без…
— Без кого? — перепитав він.
— Без доньки, — відповіла Марина й підвела очі. І він побачив ревнощі, яких стільки років не помічав — чи не хотів помічати. До дитини, якій він читав перед сном, яку возив на дачу, з якою сміявся так, як із Мариною не сміявся ніколи.
— Ти завжди належав їй. Мені — ніколи. Мені хотілося дому, Миколо. Щоб у цьому домі були ми вдвох.



















Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Незаконченность. Где и с кем жила дочь? Что с теми людъми?
Незаконченность. Где и с кем жила дочь. Где эти люди? Что с ними?
Радість за дитину,її повернення до життя