Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Від операції відмовилися всі клініки. Хірург узявся безкоштовно

Частина 7 з 10

Марині повідомили про зупинку серця. Вона телефонувала, плакала в слухавку, вимагала пустити її, але Микола Степанович передав через Ксюшу коротке «ні». Тепер, після розмови з донькою, дозволив.

Вона принесла пакет: яблука, банку домашнього бульйону, чисту білизну. Звична турбота, усе як годиться. З пакетом у руках затрималася біля дверей.

— Миколо, господи, я мало розуму не втратила. Чому ти не пускав мене?

— Присядь.

Вона сіла. Микола Степанович дивився на знайоме обличчя й руки. Ці руки п’ять років гладили його по голові після кошмарів, мовчки виносили порожні пляшки. П’ять років поруч із цим обличчям — і він гадав, що знає його.

— Розкажи знову про дачу, — тихо попросив він. — Що там сталося?

— Навіщо, Миколо? Ти все знаєш. Я відвернулася, вона пішла до води…

— Коли я приїхав, сукня на тобі була мокра. Скільки хвилин ти поливала себе з бочки? Сукня промокла, а волосся залишилося сухим. Тільки зараз згадав: волосся ж було сухе.

Марина дивилася на нього. Губи ворухнулися, та сказати вона нічого не змогла.

— Вона тут, — продовжив Микола Степанович. — За цією стіною. Я дев’ять годин її оперував. А коли вона опритомніла, назвала мене татом.

У тиші палати стало чутно, як надворі проїхала машина й десь грюкнули двері. Маринині руки лежали на пакеті з яблуками. Він бачив, як повільно змінюється її обличчя. Каяття на ньому не було — переляк. Ніби з-під ніг висмикнули підлогу, яка всі п’ять років здавалася їй міцною.

— Миколо, після наркозу дитина чого тільки не скаже…

— Триста кілометрів. Вокзал із башточкою. «Виходь, я зараз».

Заперечувати вона не стала. Опустила погляд і заговорила так тихо, ніби зверталася до підлоги:

— Я не хотіла, щоб із нею щось сталося. Думала, знайдуть її, влаштують кудись. Мені здавалося, тобі стане легше без…

— Без кого? — перепитав він.

— Без доньки, — відповіла Марина й підвела очі. І він побачив ревнощі, яких стільки років не помічав — чи не хотів помічати. До дитини, якій він читав перед сном, яку возив на дачу, з якою сміявся так, як із Мариною не сміявся ніколи.

— Ти завжди належав їй. Мені — ніколи. Мені хотілося дому, Миколо. Щоб у цьому домі були ми вдвох.

Він згадав прибраний зошит і коробку на антресолях. Тепер зрозумів: речі зникли з очей не з жалю до нього. Марина хотіла прибрати нагадування про доньку. А потім сиділа біля нього, тримала за руку, поки він пив, і втішала: мовляв, минеться, Миколо, час лікує…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

3

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
КадичаКазахстан

Незаконченность. Где и с кем жила дочь? Что с теми людъми?

КадичаКазахстан

Незаконченность. Где и с кем жила дочь. Где эти люди? Что с ними?

Зіна.ДОБРЕ,ЩО ВСЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ ДОБРОМУкраїна

Радість за дитину,її повернення до життя

Усі обговорення

Ще з рубрики «Таємниці»

Усі історії рубрики