Ні собаки, ні нових друзів у його житті більше не з’явилося. Поруч залишалася Марина — тиха, терпляча, турботлива. Він відповідав вдячністю, холодною й рівною, як людина, в якої не залишилося нічого, чим можна зігрітися.
Микола Степанович підвівся з лавки. Треба було знайти людей для бригади.
Наступного дня він побачив дівчинку в палаті з книжкою в руках. Вона лежала, тримаючи її перед собою, але не читала.
— Оперуватиму тебе я. Буде важко, це забере багато часу. Але я вмію це робити й хочу, щоб ти знала: відступати я не збираюся.
Вона дивно вдивилася в нього, ніби силкувалася згадати давню зустріч і сердилася на власну пам’ять.
— Ви мені когось нагадуєте.
Він очікував іншого голосу. Цей був нижчий, уже зовсім не дитячий.
— Кого саме?
— Не знаю.
Палець знову потягнувся до губ. Микола Степанович вийшов і зупинився біля вікна в коридорі, не довіряючи тому, що з ним відбувалося.
Треба припинити. Схожість іще нічого не означає. Через його руки пройшли тисячі дітей: у кожного третього знайдеться родимка, кожен п’ятий кусає пальці. П’ять років він щоночі ховав доньку. Тепер власний мозок показує йому бажане. Ось так і втрачають глузд, Миколо. Саме так.
Проте ввечері коробка знову була відкрита. Він дістав зошит і довго розглядав нерівні цифри восьмирічної дівчинки. Намагався вирахувати за ними, як писала б ця рука через п’ять років. Нічого не вираховувалося.
В операційній його заспокоїв звичний запах: йод, метал, холодне повітря вентиляції. Так само пахло тут двадцять років тому.
— Починаємо, — сказав Микола Степанович.
За перші дві години не сталося нічого непередбаченого. Розмовляли мало. За п’ятнадцять років спільної роботи анестезіолог Павло Ігорович навчився розуміти хірурга за ледь помітним рухом плеча; Ксюша встигала вкласти потрібний інструмент у руку раніше, ніж лунала його назва.
— Тиск?
— Тримаємо.
— Добре.
— Ще два міліметри.
— Ксюше, затискач, — попросив Микола Степанович.
На третій годині в голову, наче муха у вікно, влетів спогад. Настуся на дачі лежить на нагрітому ґанку й рахує хмари. Він просить її хоча б шкарпетки вдягнути. Він відігнав цю думку, як муху, не спиняючи рук.
На четвертій годині Ксюша сказала:
— Кровить.
— Бачу.



















Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Незаконченность. Где и с кем жила дочь? Что с теми людъми?
Незаконченность. Где и с кем жила дочь. Где эти люди? Что с ними?
Радість за дитину,її повернення до життя