Марина провела її. Уже на порозі Лариса обернулася:
— Слідча пояснила: якщо все це визнають шахрайством, гроші, переказані мені, стягнуть із Дениса, не з мене. Але я їй сказала, що віддам вам сама все, що збереглося. Лишилося небагато. Є візочок, дорогий, новий, жодного разу ним не користувалися. Артему він не підійшов, він у ньому кричить. Я б вам привезла. Дозволите?
Марина вже збиралася відмовитися, але згадала синій візочок Надії: ручка потерта, переднє колесо розхиталося.
— Привозьте.
За три дні Лариса приїхала на таксі з візочком і упаковкою підгузків. Подзвонила знизу, лишила все біля під’їзду й поїхала, не піднявшись. Марина затримувати її не стала. Старий синій візочок вона відмила й повернула Надії — може, згодиться ще комусь.
У листопаді Марина дістала дідові пензлі, до яких не торкалася пів року. Ліді виповнилося три місяці; тепер вона спала вночі по п’ять годин без перерви. До роботи Марину посадило не натхнення — розрахунки. Допомога розходилася на квартиру, електрику, підгузки й найпростішу їжу. Тим часом чоботи прохудилися ще минулої зими, доньці потрібен був комбінезон упору, не на виріст. Заглядаючи в холодильник, Марина прикидала, до якого числа дотягне на його вмісті, а не вибирала, що приготувати.
Вийти на повну зміну з грудною дитиною було неможливо; на фабриці Марина числилася у відпустці по догляду за донькою. Лишалися приватні замовлення: дід пів життя годувався портретами з фотографій, весільними медальйонами, образками до хрестин, пам’ятними брошками. Попит на фініфть був завжди. Марина вибрала знімки попередніх робіт і розмістила їх у соціальній мережі з коротким підписом: «Портрети за вашими фотографіями на емалі. Сосновська емаль, ручна робота».
За тиждень відгукнулася жінка з Озерська. До золотого весілля її батьків лишався місяць; до цього дня вона просила зробити медальйон за старою чорно-білою фотографією. Але випалювати роботу Марині було ніде. Дідову муфельну піч продали ще за його життя, коли хвороба змусила його залишити ремесло. Без випалу фініфть лишалася всього лише фарбою на міді.
Довелося дзвонити Євгену Федоровичу, майстрові фабричного живописного цеху. Йому перевалило за 70, а на пенсію він так і не зібрався. Колись він учився у Степана Матвійовича. Роздумуючи або хвилюючись, майстер незмінно висвистував крізь щербинку між передніми зубами мелодію зі старого фільму.
— Онука Савчука! — озвався він. — Приходь у суботу, цех порожній, піч у твоєму розпорядженні. За світло розрахуємося за лічильником. Матеріали принось свої, а можеш тут узяти, без націнки.
Замовниця переказала аванс, і на ці гроші Марина купила на фабриці все для медальйона: мідну заготовку, емалі, тонку сканну оправу. Після покупки від авансу нічого не лишилося. До роботи вдома вона бралася ночами, коли Ліда засинала. Над пластинкою світила дідова настільна лампа, на лобі була його лупа. Особливо важко давалися обличчя старих: фотографія вицвіла, риси на ній розпливалися. Через збільшувальне скло Марина подовгу вдивлялася у знімок, намагаючись розібрати те, що належало перенести на емаль. Жіноче обличчя доводилося переписувати. Вона наносила фарбу, знову звірялася з фотографією, стирала й починала спочатку.
Кожному шару належав свій випал, тому вже в першу суботу Марина повезла розписану пластинку на фабрику. Євген Федорович пішов до сусідньої кімнати пити чай; біля печі вона лишилася сама. Пластинку треба було поставити на підставку й засунути в муфель. Зробивши це, Марина засікла час. Коли настав час виймати роботу, вона дістала підставку й побачила, що сталося з портретом.
У неї похололи руки. На щоці й лобі жінки виступили дрібні бульбашки, як висип: під час випалу емаль закипіла. В одному місці шар дав тріщину й відстав від основи, лишивши відкриту мідь. Портрет був зіпсований безнадійно. Марина стояла над підставкою й не йшла, поки пластинка остигала. Вона намагалася зрозуміти, де помилилася, але скільки не дивилася на роботу, відповіді не знаходила.
Майстер, що повернувся, глянув на пластинку, і свист урвався.
— Шар занадто товстий. І просохнути не дала. Уночі працювала?
— Уночі.
— От і замилилося око, обважніла рука. Твій дід у молодості таку саму роботу спалив. Після цього пів року ночами за пензель не брався.
Він покрутив зіпсовану річ у пальцях.
— Мідь ще, може, очистимо. А оправу повело, скань тільки викидати.
Увесь аванс виявився витрачений на те, що тепер належало викинути. Додому Марина їхала автобусом; зіпсована пластинка лежала в неї в сумці. Для другої спроби знову були потрібні мідна заготовка, сканна оправа й емалі. Вона рахувала, у що обійдеться нова робота, хоча купувати матеріали було ні за що. Замовниця тим часом чекала медальйон. Можна було написати їй, зізнатися, що виконати замовлення не вийде, і відмовитися. Тільки тоді довелося б повертати аванс, а грошей на повернення в Марини теж не було…
