Наприкінці вересня в особистий кабінет на порталі прийшов судовий наказ. За заявою компанії «Термінові гроші» мировий суддя судової дільниці Сосновського району стягнув із Марини Вікторівни Коваленко борг, відсотки й витрати на державне мито. Вона прочитала документ увечері, гойдаючи Ліду, і відразу постукала сусідці в стіну.
— Без паніки, — Валентина Григорівна надягла окуляри. — Ми ж розбирали це. Що треба зробити?
— Заперечення подати. За десять днів.
— Десять днів. Рахуються від дня отримання. Сьогодні отримала — завтра й напишемо, відкладати нічого. Наказ скасують. А якщо їм захочеться далі стягувати, нехай звертаються зі звичайним позовом. Тільки я сумніваюся, що полізуть: у тебе на руках талони з поліції, а їм уже надіслані листи з описом.
Текст заперечення зайняв усього половину аркуша. З Лідою в слінгу Марина сама прийшла на судову дільницю й віднесла документ. На другому примірнику секретарка поставила штамп, а разом із ним дату, коли папір прийняли. Ухвала прийшла за тиждень. У ній повідомлялося, що судовий наказ скасовано.
На початку жовтня подзвонили серед дня, коли Марина, вклавши доньку, збиралася теж прилягти. У вічко вона побачила світловолосу дівчину у світлому пуховику. Марина не відразу впізнала її, а впізнавши, вхопилася за одвірок: так сильно закалатало серце. На грудях гості в новій ергономічній переносці спав немовля з блакитною шапочкою.
Вона відчинила, і якийсь час обидві мовчки дивилися одна на одну через поріг.
— Ви Марина, — промовила дівчина ствердно. Голос був хрипкий, ніби після довгого плачу або мовчання.
— Лариса?
— Дозвольте зайти? Ненадовго, поки він спить. — Вона кивнула на переноску. — Я не сваритися прийшла.
Марина пропустила її. На кухні Лариса присіла на самісінький край табурета, лишившись у пуховику. Років 25, не старша; обличчя без косметики, тіні під очима. На пальці було тоненьке кільце з камінчиком.
— Мене Бондаренко викликала, — почала вона, дивлячись на стіл. — Про перекази розпитувала: чиї гроші, від кого, чи знала я. А я нічого не знала. Денис казав, що давно розлучився, дружина до якогось художника пішла. Що зарплата хороша, ще й премії отримує. Обіцяв от-от узяти нам квартиру в іпотеку. Про перекази пояснював: є в нього другий рахунок, на колишнє прізвище матері, звідти й надсилає. — Лариса підвела очі. — Тільки від слідчої дізналася, що в нього дружина є. Що ви вагітна були, що вже народили. І що гроші ваші.
Марина не відповіла.
— Після вашої заяви він зник. Спочатку з квартири з’їхав, пояснив, що на роботі неприємності. Потім відповідати перестав. За житло два місяці не платили, господиня виселяє. Їду до мами в Луговий. Тільки я не грошей просити, — швидко додала Лариса. — Ви мені нічим не зобов’язані. Я віддати прийшла.
Розстебнувши пуховик, вона дістала з внутрішньої кишені телефон, розблокувала екран і простягнула Марині.
— Ось знімки листування. Де він про вас говорить. Слідчій я переслала, але вам теж треба побачити самій.
У довгому листуванні чергувалися сердечка, знімки УЗД, «котик», «моя дівчинка». Серед них раптом з’являлися короткі ділові повідомлення: «Ларочко, перекинув тридцятку. Купи собі, що хотіла».
Лариса відповідала: «Ти звідки стільки? Не треба на мене витрачати. Ти ж копиш на квартиру».
У відповідь Денис заспокоював її: «Та не переймайся, гроші ж чужі. Лишилися старі справи, я через колишню все оформив. Вона в таких речах не тямить, нічого не з’ясує. Тільки й знає, що в хмарах літати та малювати свої картинки». Далі йшли повідомлення за липень. В одному він писав: «І допомогу колишньої по вагітності я перенаправив собі на картку. Їй без різниці: дід лишив квартиру, проживе. Нам потрібніше — за пологи платити, за ту платну палату, яку ти хотіла».
Дочитавши, Марина повернула телефон.
— Колишня, — промовила вона.
— Тепер, мабуть, і про мене десь пише, що колишня, — гірко всміхнулася Лариса. — Хоча, може, вже не пише. У бігах же.
Із кімнати долинуло кректання, потім Лидин плач. Майже відразу заплакав і хлопчик, що прокинувся в переносці. Жінки зустрілися поглядами; першою відвела очі Лариса.
— Як сина назвали? — спитала Марина.
— Артем.
— У мене Ліда.
Лариса кивнула, встала й застебнула пуховик, похитуючи переноску.
— Піду я. Пробачте. Справді нічого не знала…
