Повернувшись додому, вона відкрила шкатулку. З усього, що там лишалося, продати ще можна було тільки бабусин срібний наперсток. Марина дістала його, поклала на долоню. Довго так і тримала, не прибираючи назад. Але зрештою наперсток повернувся до шкатулки.
Уранці Марина написала замовниці, не приховуючи того, що сталося: «Під час випалу перший портрет зіпсовано. Я зроблю інший і за повторну роботу грошей не візьму, але віддати медальйон зможу на два тижні пізніше. Якщо такий строк вам не підходить, я поверну аванс. Одразу всієї суми в мене немає, тому повертати зможу частинами протягом двох місяців».
За годину прийшла відповідь: «Марина, дякую за чесність. Батьки зачекають — вони вже 50 років чекали. Працюйте не кваплячись».
Дізнавшись про те, що сталося, Валентина Григорівна без розмов принесла конверт зі своєю пенсійною заначкою.
— Дарувати не збираюся, даю в борг. Отримаєш гроші за перше замовлення — розрахуєшся. Забирай, поки не передумала.
Тепер Марина сідала писати тільки вдень, під час Лидиного післяобіднього сну. Дід учив класти емаль майже прозорими шарами; вона так і робила. Закінчивши один шар, лишала пластинку сохнути на пів дня, перш ніж продовжити роботу. У першу суботу емаль вийшла з випалу чистою. У другу результат був таким самим. У третю, останню суботу Марина відкрила муфель і вийняла пластинку. З неї дивилися двоє немолодих людей: у чоловіка були густі брови, у жінки — коса, укладена навколо голови. Обоє усміхалися трохи ніяково, з тим виразом, який буває в людей на весільних фотографіях.
— Я згадала, — неголосно промовила Марина, вдивляючись у колір. — Згадала, який він кольору.
Євген Федорович глянув через її плече й схвально хмикнув. Отримавши медальйон, замовниця надіслала фотографію матері: та плакала, притискаючи подарунок до грудей. Під цим знімком жінка опублікувала відгук, і за тиждень Марина отримала чотири нові замовлення. Перед Новим роком перший борг Валентині Григорівні було повернуто.
Кримінальну справу проти Дениса порушили в грудні. Бондаренко, яка зателефонувала, як завжди, обійшлася без довгих вступів.
— Оператор підтвердив: телефон, з якого заходили у ваш особистий кабінет електронних послуг, зареєстрований на Дениса Аркадійовича Коваленка. У потрібні ночі він підключався до інтернету через роутер орендованої квартири в Березовську. Там жила Лариса Гончаренко. А лікарняний журнал підтверджує, що ви в цей час перебували під крапельницею в Сосновську. Картка, куди перерахували допомогу, теж його — відповідь із банку отримано. Листування, передане Ларисою, зняло решту запитань.
— Його затримали в Реченську, — продовжила слідча. — Жив у приятеля. Зараз під підпискою про невиїзд, обвинувачення в шахрайстві пред’явлено. Перевірка закінчилася: кримінальну справу порушено, далі її розгляне суд.
Банк «Надійний» до вироку чекати не захотів. У січні Марині прийшов позов про стягнення кредитного боргу.
— Нехай судяться, нам це навіть на руку, — сказала Валентина Григорівна. — Попросимо визнати договір неукладеним. Це означає, що договору між вами взагалі не було: підпису твого немає, грошей ти не отримувала. А без договору й боргу немає. Нехай стягують із того, хто забрав гроші.
На лютневе засідання Марина вирушила з текою. Там лежали знімки дій у системі, лікарняна виписка й копія журналу призначень, скриншоти переказів, чеки, надіслані в банк листи з описом, довідка про порушення справи й копія листування. Ліду вона залишила з Валентиною Григорівною.
Молодий представник банку у вузькому костюмі зачитав вимоги.
— Позику оформлено з використанням облікового запису позичальника на порталі електронних послуг. Підтвердження отримано за допомогою коду. Кошти надійшли на картку на ім’я позичальника. Зі свого боку банк діяв добросовісно.
Суддя, жінка років п’ятдесяти, носила окуляри в яскраво-червоній оправі. Вислухавши представника, вона звернулася до Марини. Та підвелася й послідовно виклала дати: де перебувала, звідки входили в кабінет, куди переказувалися гроші. Цього разу розповідь не переривали сльози, як тієї ночі у Валентини Григорівни.
Денис з’явився як третя особа. Від серпневого дня, коли він пішов, грюкнувши дверима, Марина його не бачила. Колишній відряджувальний піджак тепер висів на схудлому чоловікові мішком. Однак, отримавши слово, він заговорив майже з колишньою впевненістю — так за вечерею розповідав про клієнтів з іншого міста.
— Ваша честь, про кредит дружина знала. Оформити його попросила сама: мав бути ремонт, ми готувалися до народження дитини. Коди вона мені диктувала. Тепер у нас сімейний конфлікт, от вона й хоче зробити відповідальним мене…
