З лави для публіки долинув гучний зітх. Суддя глянула поверх червоної оправи.
— Денисе Аркадійовичу, дата оформлення — початок липня. У той період квартиру ремонтували?
— Ми збиралися…
— Протягом двох днів після зарахування гроші з картки позичальника пішли громадянці Гончаренко. Цей переказ був оплатою ремонту в квартирі відповідачки?
Денис не відповів. Перегорнувши папери, суддя вела далі:
— Заяву з новими реквізитами для допомоги теж надіслано з вашого пристрою. За медичними документами відповідачка тієї ночі лежала в стаціонарі під крапельницею. Ви стверджуєте, що звідти вона продиктувала код, щоб її допомога надійшла на вашу картку?
— Я… — Денис збився. — Неправильно висловився.
— Можете сісти, Денисе Аркадійовичу.
Він опустився на місце. Марина дивилася на його руки: покладені на коліна, вони дрібно тремтіли.
Рішення прозвучало того ж дня:
— У задоволенні позову банку відмовити. Договір кредиту між банком «Надійний» і Мариною Вікторівною Коваленко визнати неукладеним. Відомості про заборгованість виключити з кредитної історії відповідачки.
На судовому ґанку Марина довго стояла з розстебнутим пальтом на вітрі. Сусідка її не квапила.
— Усе закінчилося?
— Ця частина — так. Якщо банк не оскаржить. На мою думку, не стане: кримінальна справа проти нього в них уже є, легше стягнути з нього. Після вироку й решта контор підуть за банком. А вирок буде. Ходімо, Ліда, мабуть, уже весь мій дім рознесла.
У квітні Денисові призначили три роки умовно, з іспитовим строком і відшкодуванням збитків: шахрайство проти дружини з використанням її облікового запису. Незаконно отриману допомогу окремим рішенням веліли повернути соціальному фонду. Там виплату перерахували, як і обіцяла працівниця з папороттю, і наприкінці травня Марина отримала свої декретні. Вони повернулися майже через рік після зникнення.
У травні, після набрання вироком законної сили, настала черга медальйона. По нього Марина прийшла до Бондаренко. Слідча передала його сама, у себе в кабінеті: знайома річ усе ще лежала в прозорому пакетику, до якого була прикріплена бирка. Бондаренко попросила Марину розписатися, підтверджуючи отримання. Коли підпис було поставлено, вона відклала ручку.
— Хотілося побачити, як ви візьмете його в руки. Не так уже й часто подібні речі повертаються власникам.
Розпаковувати медальйон удома Марина не стала. Просто на столі у слідчої вона розрізала пакетик ножицями й вийняла його, щоб покласти на долоню. Мідь виявилася прохолодною, скань — трохи шорсткою. Тепер між Мариною й портретом більше не було упаковки. З емалі дивилася бабуся Лідія: та сама напівусмішка, те саме знайоме обличчя. Ніби вона весь цей час знала, яким буде кінець, і тепер дивилася на онуку так само, як і раніше.
— Дякую вам.
— Дякувати треба вам, — відповіла Бондаренко. — Усе знайшли ви самі. Мені лишилося підписати запити.
За ці місяці Зоя з’являлася рідко, зате щоразу вчасно. На сороковий день вона, як і обіцяла, приїхала з Остапом. Потемнілу, пошарпану червону нитку розв’язала на Лидиній ручці сама й спалила на підвіконні в блюдці, шепочучи над димом. У грудні привезла городню картоплю — цілий мішок — і банку гусячого жиру: для грудей, якщо з’являться тріщини. Увечері після лютневого суду подзвонила.
— Ну?
Вислухавши Марину, промовила: «Я знала», — і закінчила розмову.
На початку червня Зоя приїхала автобусом, цього разу без Остапа. Зазвичай вона входила інакше; тепер рухалася повільно, ніби щось несла перед собою. Але руки в неї були порожні. Марина поставила чайник. Ліді вже виповнилося десять місяців. Вона сиділа в манежі, який подарувала Надія, зайнята дерев’яною ложкою: зосереджено гризла її, поки не побачила гостю. Тут-таки кинула ложку й потяглася до блискучих монет на Зоїних грудях.
Зоя сіла біля столу на табуретку. Якийсь час мовчала, потім узялася за гаманець, розв’язала вузол на його шнурку й дістала фотографію. Маленьку чорно-білу картку переламали навпіл; зі зворотного боку обидві половинки трималися на смужці пластиру, а краї встигли обтріпатися. На знімку сміявся молодий чоловік із тонкими вусами. Комір світлої сорочки був розстебнутий, через плече висіла гітара. Він дивився не в об’єктив, а кудись повз людину, яка його знімала. Марина підвела очі на Зою: схожість чоловіка з Остапом була дивовижною.
— Радомир, чоловік мій. Остапові дід. Уже 35 років його немає: на мотоциклі розбився, на трасі. Молоденький був…
