Життя без прикрасКасирка позіхнула й зазирнула в розклад.
— Через сорок хвилин прохідний швидкий, до великого міста на сході. Братимете?
— Так. Мені плацкарт.
Купивши квиток, Ірина сіла в найтемніший куток і насунула каптур на очі. Щойно рипіли вхідні двері, вона здригалася. Здавалося, ось зараз з’явиться Олег із міліцією, схопить її й відвезе до клініки, у ту палату з м’якими стінами.
Оголосили посадку — і вона першою вибігла на перон. Заспана провідниця, що накинула куртку на плечі, побіжно перевірила квиток.
— П’ятий вагон, місце вісімнадцять. Проходьте.
У темряві вагона пахло чаєм і вологою білизною. Пасажири спали. Ірина знайшла нижню полицю, забралася в куток просто в пальті, підтягнувши коліна до підборіддя.
Поштовх, брязкіт зчепів — і засніжені стовпи за вікном попливли назад. У місті, що віддалялося, залишалися батьківські могили, улюблена квартира, розтоптана довіра. Там залишалася й людина, яка бажала їй смерті. А вона вирвалася. Вивезла від нього себе й дитину.
Стримувати сльози більше не вдавалося. Вона уткнулася в комір і плакала беззвучно, щоб не розбудити сусідів. За коханням, за власною наївністю, за тією Іриною, яка ще вчора вранці вірила чоловікові. Тепер від колишньої жінки мало що залишилося. Тепер вона була вовчицею, що тікала від мисливців, а колеса розмірено відлічували дорогу на схід.
Уранці її розбудили стукіт і голос провідниці, яка зайшла до відсіку:
— Чай, кава! Кому постільну білизну?
Ірина сіла. Затерпла спина боліла, живіт нив, але при денному світлі страх трохи ослаб. Вона взяла чай і сухий пайок: сили треба було відновлювати. Навпроти їхало до онуків літнє подружжя, тихі, інтелігентні люди. Вони співчутливо поглядали на змучену вагітну жінку у величезних черевиках і ні про що не питали.
У дорозі Ірина обмірковувала, де залишитися. У кінцевому місті на неї ніхто не чекав. Та й з’являтися у великих містах небезпечно: Олег міг розіслати орієнтування. Потрібна глибинка, дешева кімната, люди, яким не захочеться розпитувати. Там вона зможе спокійно народити.
На другу добу поїзд зупинився на невеликій вузловій станції Вербові Плеса. Ірина вирішила вийти.
— Стоянка п’ятнадцять хвилин, — долинуло з гучномовця на пероні.
Вона схопила сумку, всунула ноги в черевики й спустилася з вагона. Маленьке провінційне містечко зустріло чистими білими кучугурами та прозорим морозним повітрям. Вокзал був дерев’яний, одноповерховий, пофарбований у зелений колір.
Усередині, біля віконця чергового, висіла дошка оголошень. Рукописні папірці пропонували поросят, послуги пічника, житло. Ірина зупинилася перед пожовклим аркушем у клітинку: «Здам недорого кімнату в приватному будинку самотній жінці. Бажана допомога по господарству. Питати бабу Галю: вулиця Липових Вітрів, будинок 8».
Вона сприйняла це як знак. На вулиці знайшовся місцевий чоловічок із саньми, запряженими кошлатою конячкою. Ірина попросила довезти її до вулиці Липових Вітрів.
Міцна стара хата баби Галі стояла біля замерзлої річки, на самому краю містечка. Над димарем здіймався сизий дим. На стукіт у хвіртку вийшла сухенька невисока старенька в пуховій хустці. Обличчя її вкривали зморшки, а в очах світилися жвавий розум і доброта.
— Ти до кого, люба? — примружилася вона.
— Кімнату ви здаєте? — Голос Ірини здригнувся. — Будь ласка, пустіть мене. Мені так потрібно… Я заплачу.
Старенька подивилася на дороге пальто, на великий живіт, на чужі стоптані черевики. За довге життя вона побачила достатньо, щоб зрозуміти й без пояснень.
— Від чоловіка втекла, ластівко?
Ірина кивнула, стримуючи сльози.
— Від смерті, бабусю.
— Заходь до хати. — Баба Галя ширше відчинила хвіртку. — У ногах правди немає. А в цих черевичках і зовсім застудишся. Ходи, чайник у мене гарячий.
Сушені трави, печений хліб, дим від печі — запах хати повернув Ірину в дитинство, на дачу, до давно втраченого затишку. Баба Галя подала чай із малиновим варенням. Ірина пила, обпікаючись, і потроху відпускав спазм, що стискав її зсередини всі ці дні.
— Документи мені твої не потрібні, — сказала господиня, сівши навпроти. — Хороша ти людина, видно. Тільки біда придавила. За піччю кімнатка тепла, залишайся на скільки знадобиться. Візьму недорого. Одна умова: допомагатимеш мені. Курям зерна насипати, посуд помити. З животом упораєшся?
— Упораюся, — Ірина палко закивала. — Я все це вмію. Дякую вам. Ви мене врятували.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.